Документальний фільм «Вони не постарішають» – без перебільшення унікальна робота сучасного кінематографу. Можливо, це останній пам’ятник воїнам першої світової війни, збудований через сто років від її завершення поколінням, яке не застало жодного її свідка.

Перша світова залишила важкі стигми у пам’яті західної цивілізації, які надто повільно загоюються. Навіть виглядає, що з другою світовою війною моральне оцінювання історії справляється якось краще. Причина ховається, мабуть, в герметичності причин першої великої війни, які мало хто, включно з істориками, розуміє і здатен добре пояснити загалу. Відтак, загибель десятків мільйонів молодих чоловіків без зрозумілої причини до сих пір викликає моторошні сни як у Західній Європі, так і на інших континентах, охоплених англо-саксонською культурою.

Ново-зеландський режисер Пітер Джексон точно залишиться в історії кіно як автор епічної трилогії “Володар перстнів” за культовим романом-фентезі Джона Толкіена. Проте його документальна робота “Вони не постаріють” ще довго не зникатиме з моніторів історичної пам’яті і залишатиметься візуальним камертоном народної совісті.

Фільм побудований в оригінальній манері: змонтований він з виключно архівних хронік побуту британських солдатів під час війни, супроводжуваний закадровим текстом, скомпільованим цілковито на спогадах ветеранів або ж на їхніх листах додому. Таким чином ми практично не бачимо реальних бойових дій, зате чуємо голос простої людини, закинутої у трагічний простір світової війни. Залишаючи бої за лаштунками, ми стаємо свідками іншої, живої історії – від її початку, коли після оголошення війни сповнені ентузіазму молоді люди записуються добровольцями, вуличні оркестри створюють святковий настрій, їхні матері та дружини одягають найкращі строї виявляючи солідарність та віру у швидкій перемозі усього добра (втілюваного їхньою армією) над всім злом світу (в уособленні, звісно, армій супротивників). Ми знаємо тепер чим невдовзі обернулася така наївна та безпідставна радість одних мільйонів, які відправляли на бійню інші мільйони. Але режисерові важливо побачити очі солдатів, їхні усмішки та енергію маршових рухів для того щоб потім повільно, знижуючи тональність від мажорної до мінорної, через зміну у настрої, через вражаючі деталі побуту, безпристрасний опис наслідків боїв показати руйнівну силу війни, яка знищує не лише фізичний світ, але і його духовну конституцію.

Такий режисерський прийом бездоганно працює з глядацькими емоціями. Жоден документальний фільм про першу світову, яких створено багато і чимало з них на високому рівні, не захоплює так сильно приватними емоціями. Ми бачимо широкий спектр емоцій вояків у перервах між боями, їхні усмішки, ігри, жарти, повсякденні гігієнічні ритуали. Ми чуємо голоси з їхніх листів до рідних або повоєнних спогадів, в яких вони описують переважно час між боями, дрібні радощі та розчарування, особливі військові клопоти та переглянуті на війні життєві цінності. Це зворушує. Це робить їх рівними нам, це робить їх зрозумілими наступним поколінням. Отакі, байдужі до другорядного, вони залишаться якщо не молодшими, то ніколи не старшими за нас.

У страхітливому побуті, бруді, болоті, антисанітарних умовах життя цих вояків (тепер вже байдуже на чиїй стороні вони воювали, адже усі жили однаково на цій війні) ми вбачаємо не менші страхіття війни, ніж у тлінних трупах на полі бою. Останніх також немало у фільмі, тому не думайте, що фільм шкодуватиме ваші емоції. Але поступово перестаєш сприймати їхні мертві фігури зі звиклим острахом, мабуть, під впливом рутинного життя самих солдатів, які спокійно, буденною мовою описують жахливі речі своїм рідним, не задумуючись особливо, що наступної атаки вони можуть стати такими ж трупами.

Відчувається пристрасність, з якою творив свій фільм Пітер Джексон. Він присвятив його пам’яті свого діда-ветерана тієї війни. Але думаю, що також і пам’яті всіх інших солдатів обох сторін фронту, які пішли і не повернулися, або повернулися і згадували жахіття війни до свого останнього подиху.

“Це не історія Першої Світової Війни, не історична розповідь, і вона навіть не цілком точна, але це пам’ять про чоловіків, які воювали – вони просто діляться своїми думками щодо того як це було бути солдатами на цій війні” – пояснював свій фільм сам режисер.

Документальна фактура фільму ретельно збережена, хоча старі хроніки відновлені сучасними цифровими засобами настільки делікатно і ретельно, що цього навіть не помітно. Монтаж хронікальних кадрів і закадровий текст захоплюють складним неспокійним ритмом. Тому емоційно включений глядач відчуватиме себе немов на кораблі під час шторму, синхронно вслід за сценарієм переживаючи щораз нові і нові емоції.

“Вони не постаріють” зробив вагомий крок у розвитку кінодокументалістики, запропонувавши новий метод історіографії, відмінний від наукових книг, привносячи гуманізм та реалізм без шкоди історичній правді. Такі фільми захоплюють і хвилюють змушуючи забувати, що перед нами не ігрове кіно, а всього лиш майстерно і з любов’ю скомпільована хроніка далеких часів.

They Shall Not Grow Old, Sir Peter Robert Jackson, 2018

Олег Яськів

військове кіно, документальне кіно, кіно про війну, Перша світова війна, Пітер Джексон