In есеї

Досить добра людина (режисер Ганс Петер Моланд, Норвегія, 2010)

Здатність приймати світ і долю навіть коли вони здаються несправедливими – це справжній дар. Усміхатися при непривітних життєвих ситуаціях, продовжувати любити тих хто відвернувся, пробачати умисно вчинене зло – хіба не достойний образ для кінематографічного портретування?

Саме такого героя зображує норвезький режисер Ганс-Петер Моланд у своїй екранній притчі. І нехай естетика і стилістика цього фільму далека від моральної проповіді чи приторної мелодрами, але такий ракурс дозволяє краще виокремити персонажів цієї «людської комедії».

Перед нами сувора скандинавська комедія, якщо можна так дещо парадоксально сказати. Її сміх не те що стриманий, а іншої природи. Він – результат накладання незламного характеру північної людини на сувору життєву і природну дійсність. Навіть мінімалістична, повільна і трохи похмура стилістика фільму, яка контрастує з його іронічно оптимістичною назвою, викликає радше не дисонанс, а необхідність просто змінити фокус глядацького сприйняття.

У чомусь це, звичайно, постмодерне кіно, яке «грається» стилями та образами. Ніби екзальтовано-коміксні тарантінівські персонажі опинились раптово висадженими посеред холодної скандинавської дійсності: серцебиття скорочується, діалоги згортаються, а пафосна суміш злочинного темпераменту і гріховних спокус повільно, немов нашвидкуруч намальована акварель, вистигає під північним вітром.

Стеллан Скарсгард, цей фактурний актор з міцними театральними навичками, багаторічний друг і художній партнер режисера, зіграв цілком органічну для себе роль: стриманого великого чоловіка, який віддає перевагу вчинкам перед словами і чесному життєвому програшу перед викупленою компромісами перемогою.

Безумовно і найголовніше, що це фільм про добро. У всіх його непомітних проявах. Пафос показних жестів, за якими часом маскується лише обгортка від доброти і які так добре знайомі нам з відретушованих вітрин соцмереж, тут залишений поза увагою. Перед нами чесні образи, позбавлені гламурної привабливості філософії успіху. Їхні грубо вирізьблені брейгелівські риси зупинились заледве на порозі світу босхівських образів, якраз на тонкій лінії балансу між реалізмом та вигадкою, яка не дозволила перетворити фільм на моралізаторську сатиру або ж на постмодерністське інтелектуальне піжонство. Не здатні на ібсенівський ефектний драматизм, позбавлені гамсунівської інтелектуальної рефлективності, як і психопатологічної нав’язливості бергманівських образів – герої цього фільму тим не менше переконливі у своїй моральній дискретності. І саме тому цей фільм, попри жанрові запозичення, зберігає домінантний скандинавський присмак невибагливої, але безкомпромісної протестантської етики.

Мультижанровість цього візуально та емоційно лаконічного фільму захоплює і навіть трохи спантеличує: комедійне кримінальне роуд-муві з елементами психодрами – якось так приблизно можна описати “Досить добру людину”, якщо вже задаватися такою ціллю (дехто це назве чорною трагікомедією і також не помилиться). Але не варто цього робити всерйоз, бо як і кожен хороший твір мистецтва – цей фільм, своєю радіаційної сили проникливістю, витікає поза вузькі рамки екранних розваг і просвітлює глибинні портрети людини, яких не лише в інших, але інколи і в собі ми не здатні або найчастіше не хочемо розгледіти.

Ганс Петер Моланд упевнено продовжує тверду лінію скандинавського кіно, профіль якого фактурно виділяється на тлі різноманітного за темпераментами світового кінематографу. Режисер у своїх фільмах не цурається різних жанрів і навіть співпраці з Голівудом, але неодмінно дотримується правди, якою б непривабливою вона не виглядала, і намагається розкрити глибинні почуття, якими б болісними вони не були. Він чесний, а це дуже і дуже рідкісна риса для кінорежисерів, які поставлені перед цинічними вимогами ринку індустрії розваг, а нею кіно у першу чергу було і залишається.

І хоча за сюжетом це історія про повернення чоловіка з кримінального світу до спокійного і мирного життя, проте насправді це історія про повернення до головних речей: кохання, сім’ї, дітей, «сродної» праці, чесних правил життя. Це скандинавська чорна казочка про «що таке добре і що таке погано». Це намальований простим графітовим олівцем психологічно точний, хоч і трохи експресіоністичний портрет «досить доброї людини», якою так непросто залишатися у цьому байдужому і невблаганному світі…

Олег Яськів

, , , , , ,