Коли ми говоримо про те чого людині бракує, то у першу чергу згадуємо кохання. Чи любов – якщо простягнути його розуміння трохи глибше та ширше від кореневих чуттєвих емоцій. Проте більшості з нас бракує насправді іншого почуття, яке скромно чекає своєї черги поки ми б’ємося «за правилами і без» за своє право на інтимне щастя. Дружба. Вона, немов коханка з чужих кольорових снів, невблаганно вислизає з кожним роком нашого життя, з кожним порухом висхідної або нисхідної кар’єри, маскуючись то справами, то втомою, то відстанями чи інтересами. І якщо у втраті кохання ще інколи можна звинувачувати і себе, то відповідальність за втрату дружби – майже завжди покладається якщо не на інших, то на невблаганних мойр долі.

Аргентинський режисер Гастон Дюпра уже не вперше досліджує взаємини художника з зовнішнім світом у своїх фільмах. Схожу тему від підіймав і у попередньому фільмі «Почесний громадянин» (2016). Проте у «Шедеврі» він, схоже, досягнув цілковитої стилістичної та смислової гармонії, створивши елегантну драму про дружбу і мистецтво, речі, які достатньо складно поєднуються в реальності.

Це історія про двох друзів – художника та галериста – стосунки яких між собою та зі світом переживають серйозну кризу. Художник все більше віддаляється від світу, демонструючи агресію та несприйняття гламурних правил світського життя, тоді як його товариш, втрачаючи прибутки і свого друга, намагається знайти вихід з цієї ситуації. Це буде вельми нестандартний вихід, але цілком в дусі правил життя світу мистецтва. Адже це тільки здається, що цей світ живе за своїми бездоганними правилами, де мотивації та ґратуляції такі ж щирі, як зміст самих творів, а митці – суцільні моральні авторитети. Світ мистецтва поза виставками та музеями сповнений натхнення і розчарувань, злетів і падінь, майже так само, якщо не більше, ніж інші сфери людської діяльності.

Режисеру вдалося не перетворити свій фільм ані на моралізаторську кантилену про митця, якого не розуміють, ані на гламурну мелодраму з життя богеми. Перед нами майже комедія, в якій за кожним жартом, за кожною мізансценою обставин вчувається правдиве око і слово режисера, який повертає світ мистецтва у контекст повсякденності, знімає з нього вершки елітарності та досконалості, оголюючи беззахисні душі, надламані характери, приховані трагедії та замовчуваний екзистенційний відчай такого привабливого, здавалось би, світу мистецтва.

Заявлений комедією, фільм місцями більше схожий на сатиру на світ сучасного мистецтва. Він і справді висміює сучасні реалії, проте підіймає значно більший пласт запитань. Розпочинаючись як комедія, фільм поступово перетворюється на філософську драму про самотність, старіння, зрештою, про справжню дружбу, якої нам так часто бракує. Така поліжанровість – вдалий вибір, але й непроста задача для режисера, адже простим гепі-ендом у такому випадку навряд чи можна обмежитися.

Аргентинський кінематограф нечасто, але послідовно продовжує утверджуватися у прем’єр-лізі кінематографічних націй. Поряд з Хосе Кампанеллою, який приніс країні Оскара, з’являються інші режисери, що здобувають симпатії критиків та широкої глядацької аудиторії. Віддаленість країни від основних політичних і культурних подій світу, схоже, йде їй на руку, адже добре і погане краще розглядати на відстані. Залишаючись найбільш європейською за ментальністю на своєму континенті, Аргентина у той же час зберігає «свіже око» на головні вади сучасної цивілізації, до якої, завдяки добрій літературі і кінематографу зараховує і себе. Відтак, вже давно цю країну можна сміливо асоційовувати не лише з найкращими стейками, опоетизованими Боргесом гаучо, легендарними футболістами, кортасарівським «загубленим поколінням», музикою П’яцолли чи елегантними майстрами танго, але також і хорошими фільмами.

Усі аспекти «Шедевру» майстерно скоординовані для того щоби грати почуттями глядача: і яскраві кольори, і прекрасні пейзажі аргентинських провінцій, і красива музика, і експресивна акторська гра. А ще добрий фільм повинен дивитися легко, навіть якщо й підіймає нелегкі теми. Надто серйозний режисер без почуття гумору ніколи не досягне своїх цілей. Схоже, що Гастон Дюпра це добре розуміє. Нам залишається лише слідкувати за його наступними роботами, маючи всі підстави чекати на неодмінно хороше кіно.

Олег Яськів

09 березня, вівторок, 18.30, кав’ярня “Штука”

аргентинське кіно, драма, живопис, кіно Аргентини, кіно про мистецтво, комедія