In кіноклуб Олега Яськіва

До Риму з любов’ю (режисер Вуді Аллен, США-Італія, 2012)

Будь-яка любов починається з мандрів. Чи то з коротких прогулянок, чи з далеких подорожей. У пошуках вже не лише себе, але й таємниці дуалізму тіл і світоглядів, до якої прагнемо дотягнутися. Чому б одним з таких «місць призначення» не стати Риму? З Риму легше дивитися у безодню часу – минулого чи прийдешнього. А якщо комусь потрібні символи, то Рим є найкращим символом і «вічного міста», і «вічної любові».

Це спокійне, монохромне і майже безвітряне місто з раціональною, хоч і стилістично картатою логікою архітектури у своєму тисячолітньому спокої здійнялося над пилюкою історії і здається, що завмерло у музейній гідності. Саме у такому ракурсі можна відчути спокій «вічного міста», бо інакше вас зустріне перенасичений туристами мегаполіс – шумний та заклопотаний своїми столичними справами.

Але великі справи – а любов чи не найбільша «наша справа» – не робляться з пафосними та серйозними обличчями. Тому Вуді Аллен, а саме про нього ми говоримо зараз, не був би собою, якби не вдихнув у це стомлене від історії і туристів місто енергію сповненого мрій та усмішок життя. Він, безперечно, любить це місто, інакше не назвав би свій фільм «До Риму з любов’ю». Але своїм шаленим темпераментом він запрошує нас у романтичну подорож щоби не усамітнюватись, а навпаки – відчути шум вулиць, стоголосся його мешканців, немовби повертаючи місту динаміку столиці світу.

Але ж ми добре знаємо неврастенічний та іронічний характер цього кінорежисера. І вже наперед посміхаючись, здогадуємося, яким може постати Рим з-під його кінематографічного «пера». І майже гарантовано помилимося, якщо чекатимемо лише інтелектуальної сатири в силуетах міста, як це трапилося з його нью-йоркською трилогією. Ні. Вуді Аллен постарів і хто-зна чи не через це став цікавішим та менш передбачливим. Його «До Риму з любов’ю» (або ж по-іншому, «Римські пригоди») – елегантне освічення в любові місту та містянам, його культурі та нашим романтичним фантазіям про це місто.

Звичайно, що все найкраще з Аллена залишається і в його «пізньому періоді»: енергійний ритм, інтелектуальний контекст, нещадна іронія. Додається хіба що краще відчуття міри та ненав’язлива легкість, з якою він ставиться до глядача. До розумного глядача. Тому що саме розумний глядач, здатний сміятися не лише з інших, але і з самого себе, делікатний у приховуванні власного інтелектуалізму і є цільовою аудиторією фільмів Вуді Аллена.

Тож гостре жало режисера не оминає ані підвалин сучасного міщанства, ані гламурного блиску селебрітіз. Режисер не шкодує нікого і нічого, включно з масовою кіноіндустрією, спекулятивним психоаналізом, паразитуючому на масовому психозі телебаченні, абсурдністю сучасних оперних постановок, снобізмом інтелектуалів, гламурним світом моди, лицемірством великого бізнесу. При цьому його гумор не переходить меж пристойності та хорошого смаку.

Людська природа тут постає ніби невинно оголеною, а людина – позбавленою масок та стереотипів. Тому цей фільм не тільки легкий, немов цвіт кульбаби, але й світлий, немов травневі вечори.

Сюжет, традиційно багатоголосий в Аллена, у цьому фільмі взагалі розбігається численними струмками, так що й годі переповідати його. Мозаїка людських історій розвиваються і переплітаються, немов візерунки південного килиму. Проте дивовижним чином ви швидко вловите його головну мелодію і упродовж екранного часу будете отримувати насолоду від поліфонічного розвитку ліній численних героїв. Кожна сюжетна лінія і всі разом захоплюють невагомою легкістю, в основі якої, як можемо здогадуватися, великий талант режисера та сценариста в одній особі.

І звичайно, що вже традиційне для «пізнього» Аллена гроно великих акторів, не здатне затінити головного героя фільму – вічного у спокої власної величності і краси Риму. А які актори з радістю і віртуозним натхненням грають у цьому фільмі: Алекс Болдвін, Пенелопа Круз, Роберто Беніньї, Джуді Девіс, Орнелла Муті, К’яра Мастрояні. Адже кому не хотілося б докластися до фільмографії великих фільмів про вічне місто, яку майже шістдесят років тому «Римськими канікулами» розпочав великий американець Вільям Вайлер, а продовжив сьогодні інший великий американець Вуді Аллен.

Така рідкісна на сьогодні невагома і доброзичлива усмішка не полишатиме вас під час перегляду. Іронія у цьому фільмі по-справжньому добра, народжена любов’ю до людей, до вільного і відкритого суспільства, яке творить західна цивілізація.

Вуді Аллен на схилку років переживає справжній творчий ренесанс. Його гумор став добрішим та влучнішим, гра акторів – природнішою, сценарії – глибшими, художня форма – колоритнішою та яскравішою. Проте незмінно класичною залишилось співмірність форми до змісту та актуальність проблематики. Аллен залишається таким же близьким до людини, яким був колись. Можливо, це ознаки того, що ми називаємо геніальністю.

Але це, зрештою, не так важливо. Адже фільми Вуді Аллена – це повітря, котрим ми дихаємо, це сни – на які чекаємо.

Фільм повертає людині невимовну легкість буття, втрачену у дитинстві. Він немов сонячний промінь, що гладить обличчя, змушуючи розслабитись і посміхатися. А це так потрібно сьогоднішній людині – розправити зморшки напруги на обличчі і загоїти рубці розчарувань на серці. Обійняти кохану людину і дивитися на розмиті у вечірньому сонці барокові бані римських соборів, сидячи на легендарних сходах площі Іспанії. Аж поки не осяде ніч…

Приходьте. За світлим настроєм та усмішкою…

Олег Яськів

Woody Allen, To Rome with love, 2012

14 травня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

, , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *