In кіноклуб Олега Яськіва

Хай живе Цезар! (режисери брати Коени, США, 2016)

Коли тобі довго не щастить з переглядом поганих фільмів, або просто не щастить у житті, подивись один з фільмів братів Коенів і віра у силу мистецтва та магію життя повернеться.

У братів Коенів кіно стає структурно-зрозумілим. Ніби й охоплюєш все загалом, але водночас помічаєш найменшу структурну складову. Час у їхніх фільмах не тече як у нас, глядачів, згідно загальної теорії відносності, а вимірюється (і сповільнюється!) густиною дії та потенціалом смислів. У кращих їхніх роботах немає жодного зайвого кадру чи порожнього діалогу. Жодного! Мова їхніх сценаріїв настільки ж лаконічна, як і мова прози Гемінгвея чи Барріко, в яких 7/8 тексту заховано у підтекст. А це вимагає повної залученості глядача у гру в кіно, яку пропонують режисери.

Те що кіно – це гра, брати Коени особливо й не приховують. Тільки для них це велика гра, у яку грають дорослі люди. Як у таємні ордени, у політичні партії, у масонство, «римські клуби» чи у скавтинг.

Правила цієї гри дозволяють моделювати уявні ситуації і транслювати їх на дійсність через глядацьке сприйняття. У цій грі можна розповідати казку (підставте трилер, детектив, вестерн, чорну комедію), але говорити про елементи нашого життя. Говорити спокійно, насолоджуючись вкладеним змістом, граючи філософськими ідеями або вуличними істинами. Створювати персонажі, яких хочеться зустріти у житті або ж навіть уявити не наважуєшся.

У фільми Коенів хочеться потрапити. Якщо не героєм, то учасником знімальної групи. Тому що стільки хочеться додати від себе, з власного досвіду, розповісти знайомі чужі історії, які так гарно лягають на сценарну доріжку! Стати трохи деміургом, підправити світ, в якому доводиться жити, посміятися з себе і свого часу.

Брати Коени – найвищі професіонали своєї справи. Вони розуміють кіно як ніхто краще. Ставляться до нього без снобського пафосу і зарозумілості. Тому їм вдається майже завжди влучати у десятку. І не має значення в якому жанрі буде їхній фільм – чи залитий кров’ю трилер як «Старим тут не місце», чи легковажна комедія як «Де ти, брате мій» – це буде добре кіно, яке робитиме з вами те, що й має за законами жанру – тримати в заціпенінні або викликати гомеричний сміх. А на виході ви однаково відчуєте задоволення від того що отримали те, на що закономірно очікували від висококласного кіно. Тому що кіно – це розвага! Як і література, як музика, як живопис. Як філософія, зрештою. Просто кожному своє, а декому – все разом. Проте навіть найрозумніші люди зізнаються, що мистецтво і філософія для них – це насолода і розвага, яку вони прикладають у повсякденному житті. Або не прикладають, залишаючись мізерними у життєвій реальності.

Схоже, що для Коенів підходить варіант «все разом» тому що навіть у найчорніших їхніх фільмах обов’язково присутні інші мистецтва – прекрасні пейзажі чи продумані інтер’єри, атмосферна і завжди доречна музика, висушені від зайвого і насичені образами тексти, цілі пригоршні добрих думок, розчинені в кінематографічній єдності цього всього.

Брати Коени дуже розумні, а, отже, з добрим почуттям гумору хлопці. Вони здатні сміятися не лише з себе – що престижно в інтелектуалів, але й з інших, що ображає невігласів. Тому парадоксально, але їхні фільми – будучи вкрай зрозумілими і сюжетно цікавими, а відтак «їстівними для попкорну», відносять до авторського кіно, тобто «кіно для розумників». На щастя, це лише напівправда, тому що касові збори в Америці є занадто великими як для інтелектуального кіно. А це може свідчити, що Коени стали «своїми» бодай для американського масового глядача. Вони таки зуміли стати інтелектуальними режисерами зрозумілими кожному.

У своєму передостанньому фільмі з промовистою назвою «Аве, Цезар» Джоел та Ітан Коени з елегантною іронією пролітають над світом Голівуду і, ширше, цілого світу кінематографу. Заодно у поле їхнього прицілу потрапляють головні політичні, сімейні та релігійні меседжі нашої цивілізації.

Це класичний прийом «фільму про фільм», розширений до варіанту «фільму про кінематограф». На прикладі зйомок уявного фільму «Аве Цезар» у вінтажні п’ятидесяті роки, прослідковуючи за скаженим життям головного героя – виконавчого директора фільму, та пригодами з детективно-політичним підтекстом головної кінозірки цього псевдо-історичного фільму, режисери соковито і поблажливо зображують світ індустрії кіно, світ психології кіно, світ бізнесу кіно, світ інтриг та скандалів у кіно. Звісно що проектуючи це на світ нашої повсякденності.

Та Коени не були б собою якби обійшлися без детективної інтриги навіть у декларовано комедійному фільмі. Якби уникнули стилізації під улюблений ними кінематографічний стиль «нуар», який ще у повоєнні роки поєднав психологічну драму з гостросюжетним детективом у цілісну атмосферу тривоги і співпереживання. Відтак, у фільмі, окрім інтелектуальних ігор на полі гумору, присутнє також і викрадення, і шантаж, і таємне комуністичне товариство. Все, звісно, що спародійовано до гротеску, але не без великої долі істини.

Стилістично це фільм, який вкладається у мозаїку епізодів-цитат, в яких режисери ностальгійно проминають різні стилі та епохи кінематографу. Від режисера вимагається особлива еквілібристика щоби втримати сюжетну рівновагу у мультижанровому фільмі, де детектив сусідить з мюзиклом, а комедія – з політичним фарсом.

Прекрасне гроно акторів (Джордж Клуні, Рейф Файнз, Скарлет Йоганссон, Тільда Свінтон, Крістофер Ламберт і навіть Дольф Лундгрен) з відчутною насолодою «грають у кіно» у цьому фільмі. Майже фізично можна відчути як через повітряну гру сенсами режисери діляться своїми тривожними думками про вдавану справедливість нашого суспільства, про «нелюдське обличчя» капіталізму, про небажання долати релігійні непорозуміння самими ж церквами, про цинічну природу комерційного кіно, про нещирість міжособистісних стосунків на роботі і в побуті.

«Аве, Цезар» – не просто один з кращих фільмів одних з кращих режисерів світу. Насамперед це прекрасне освічення в любові до кіно!

Таким фільмам просто необхідно з’являтися час-від-часу, як це траплялось з класичними фільмами Пітера Богдановича чи Джузеппе Торнаторе. Необхідно щоб рятувати наші душі. Щоб повертати віру у можливості людини, віру у силу її мрій, щоб, зрештою, дарувати нам просту радість від щоденного проживання життя…

Посміхайтеся, друзі! Приходьте у Кіноклубі на цей розумний і драйвовий фільм щоб розділити радість причетності до справжнього мистецтва.

Олег Яськів

Joel Coen and Ethan Coen, Hail, Caesar, 2016

30 жовтня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

, , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *