Назва цього неординарного фільму – одна з відповідей на запитання “Чи повинен Піночет залишитись при владі?”, яке диктатор виніс на референдум, будучи впевненим у своїй перемозі.

Переконаний, що якби наш виніс таке ж запитання, то він би отримав аналогічну відповідь.

Чилійський режисер Паоло Ларрейн тонко досліджує особливості політичної ситуації кінця восьмидесятих років у Чилі та з документальною точністю показує нам кухню політичних кампаній. Причому як з боку опозиції, так і з боку влади. Усвідомлюючи неможливість всеохопно відобразити всі цеглинки перемоги, режисер концентрується на естетичному крахові режиму.

Те що будь-яка влада, базована на насиллі, рано чи пізно впаде, неодноразово історично доведений факт. Для творців фільму цікавим стало не стільки ця банальна закономірність, скільки механізм та логіка перемоги над авторитарним режимом. Де і як шукати витоки майбутніх революцій? Скільки зусиль та часу потрібно щоб перемогти?

Слід визнати, що з цим завданням вони успішно справились. Тонка операторська робота з особливою передачею атмосфери того періоду (аж до використання специфічного формату кадру, який був тоді прийнятий та цілих фрагментів, знятих на VHS відеокамеру), переконлива гра Гаеля Гарсії Берналя – провідного латиноамериканського актора сучасності, вивірене чергування хронікальних кадрів допомогли фільму передати відчуття справжності і водночас зберегти “живу”, глибоку і психологічну кінематографічну природу. Набрати вагу універсальної кінопритчі і стати значно більше, ніж просто історичним фільмом про політичну кампанію у далекій і маленькій країні. Вміння виходити за межі свого культурно-політичного простору – найкоротший шлях до серця та розуму глядача будь-якої країни.

Тому цілком заслужено фільм отримав майже одностайне схвалення як у критиків, так і у широкої публіки у цілому світі і став достойним претендентом на Оскара як кращий іноземний фільм.

Зайвим буде підкреслювати наскільки потрібний такий фільм українцям. Тому дивімося цей достойний фільм уважно…

Олег Яськів

Pablo Larrain, No, 2012