Вуді Аллена потрібно просто приймати. Як передсвятковий настрій, навіть якщо ти не в настрої, чи як натовп у метро, якщо ти вже там опинився. До Вуді Аллена потрібно пристосуватися – як це роблять конформісти за усіх режимів. Прийняти його правила гри – адже це він режисер, а не ти. Поки що.
І тоді буде вам благість! Прийде тиха радість від взаємосумісності. В якийсь момент – не повіриш що таке може бути з розумним кіном – все упереджене, пристосоване, неминучо прийняте, аж занадто швидко розвіється, як дим пахучих жіночих сигарет. І ти відчуєш себе вдома – себто, собою, який комфортно розмовляє з одним з кращих режисерів світу, пригощаючи його домашнім пляцком та міцною наливкою. І все у вас виявиться схожим: і проблеми з дружиною (це якщо вона ще є), і труднощі у вихованні дітей, і нав’язливі родичі, і нецікаві сусіди, і заздрісні співробітники. І десь далеко опиняться усі високі філософії з їхніми науками.
Аллен вміє бути інтелектуалом і при цьому поводитись виховано. Не ображати глядача недоступністю форми чи незбагненністю діалогів. Його іронія (а він переважно іронічний, як і всі розумні євреї) гостра, але не зла. Він вміє бути вдячним учнем і не приховує цього, а навпаки – перетворює на шанс скористатися темами вчителя (наприклад, Бергмана), але використати власний стиль та ідеї.
Різні періоди його творчості – настільки різні, що заледве повіриш в єдиноавторство – тим не менше сприймаються немов розділи однієї книги. Його розум помічає тільки людину в інтер’єрі і майже ніколи людину в екстер’єрі. Тому пригоди чи романтика – все до чого або куди прагне вирватися бунтівна людина – не його. Зате все що нас пов’язує і сплутує з середовищем приватного життя, усі ці побачення в садових затишках, домашні гніздечка відчужених родин, антикварні шафи зі скелетами, дружні плітки у кав’ярнях, радість на весіллях подруг, приховані конфлікти на нудній роботі – і з чого не може вирватися пересічна (і навіть більшість з непересічних) людина – йому, навпаки, найцікавіше. І зізнаймося, що й багатьом з нас також. Адже ми теж окреслюємо своє життя камерними кордонами і, як правило, шукаємо приводи (а насправді не маємо сміливості) не виходити за їхні межі.
Тобто, Вуді Аллен – це неприхований співець більшості, натхненний менестрель повсякденності, плодовитий художник на службі в обивателя, сторожовий пес пристойності і патріархальних цінностей.
І на перший погляд це справді так. Його фільми рідко виходять за межі міст, а переважно взагалі живуть в улюбленому Нью-Йорку. Зрідка він вибирається за океан у стару Європу у пошуках чи то Достоєвського і всього цього нав’язливого, немов маклери, екзистенціалізму (але не далі як у Британію, як у дилогії «Матч-пойнт» і «Мрії Касандри»), чи то художнього авангарду (звісно що до Парижу, як у «Ночі в Парижі»), чи то просто краси жіночої або архітектурної до Риму (як у «Римських пригодах»). Але навіть коли ці фільми зняті у найпрекрасніших барокових парках чи серед найренесансніших палаццо, все одно його більше цікавлять плітки про людські стосунки і доля чоловіка-інтелектуала, який заплутався у жінках, або жінки-інтелектуалки, яка заплуталася у чоловіках.
«Інша жінка» – тому типовий з найкращих фільмів Аллена або ж найкращий з типових. Це, зважаючи на неймовірну творчу плодовитість і довговічність режисера, і що фільмів за його підписом з’явилося вже кілька десятків. І знаєте – він не набридає. Нікому – ані фестивальним журі, ані зірковим акторам, ані, і що найголовніше, масовій публіці. Тобто, маємо феномен успіху інтелектуального режисера (а в цьому не сумнівайтеся) на чужому полі комерційного кіно. І взагалі, феномен можливо найтривалішого періоду успішності у кіно майже без провалів і точно без кризових пауз.
«Інша жінка» – це камерна, майже інтимна розмова про жінку у найскладнішому віці, коли вже багато досягнуто (вона професор філософії), але й багато втрачено (труднощі з другим чоловіком і відчуження з дорослою донькою). Мимоволі стаючи свідком не менш складних стосунків інших людей (хіба не говорив я що фільми Аллена – це історії про кожного), героїня прагне переоцінити власне життя та стосунки з близькими і багато змінити у власному житті. У такому хірургічному розрізі приватних життів Вуді Аллен і справді дуже близько підійшов до улюбленого Бергмана (навіть оператором є геніальний Свен Ньюквіст), але водночас створив цілковито інший – дуже особистий – фільм у якому як завжди бездоганно грають актори.
Розуміємо що так тривати довго не може. І що колись останній кадр цього генія буде таки знято. А поки що дякуємо Богові що дав нам нагоду сидіти у затишку своїх інтер’єрів і розмовляти з цим літописцем буденності, а насправді неповторності. Розмовляти про те що знаємо найближче, але хочемо пізнати ще краще…
Приходьте. Разом буде цікавіше.
Олег Яськів
Woody Allen, Another woman, 1988
27 листопада, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8
Like