Нам здається ніби ми стали вільними. Адже можемо пересуватися світом реальним і віртуальним з небаченою швидкістю. Нам здається ніби ми стали ближчими, адже знаємо більше мов і фактів. Нам здається, що Бог-любові нарешті зійшов посеред нас, адже святість сім’ї сакралізується, а дитинство стає тривалішим. У ХХІ сторіччі нам віриться, що ми не самотні і полишені, як колись, під опіку ангелів, а є частиною відкритого світу можливостей і гуманізму.

Але чомусь мало довкола по-справжньому радісних облич. Та й ті, що радісні, насправді виявляються масками.

Цей холодний світ масок робить життя некомфортним. Пливеш за течією життя і зустрічаєш дешеві усмішки, штучні манери і сліпу байдужість в очах. Це обезсилює. Наша здатність до опору не безмежна, а в когось її зовсім немає. Тому і ми, і слабші поповнюють потік несправжніх людей, у яких людське глибоко, майже безнадійно приховане штучними манерами, політкоректною ввічливістю, прагматичним розрахунком.

Трохи рятує мистецтво. Справжнє. Не сувенірне у своїй функціональності, не одурманююче видовищами, а навпаки – магнетичне своєю відкритістю і безкомпромісністю. Серед усіх мистецтв кіно має найбільші шанси швидко і ефективно пробудити в людині людське. Або навпаки –проявити пухлину штучності. На щастя, кінематограф – добрий діагност. А вже людині вирішувати, що з цим діагнозом робити.

Видатний режисер Роман Поланський – один з великих знавців людської природи. Він настільки ж талановитий, наскільки незручний у своїй чесності. Він сміливо змінює жанри, рідко повторюється. Але при цьому у його фільмах завжди присутній ген правдивості, що дозволяє створювати переконливі образи і моделювати реальність, близьку та зрозумілу кожному.

У фільмі «Різанина» він особливо гострий. Не через те, що така його назва – у фільмі не пролилася і крапля крові ! – а тому, що трохи колючий погляд режисера, притаманний йому у житті, стає гострим, немов лезо скальпеля, яке розрізає зовнішню маску і виявляє внутрішні болячки людини.

Фільм, немов пружина, розгортається стрімко. З побутового конфлікту двох хлопчиків, який намагаються залагодити їхні батьки, він переростає у драму міжособистісних і сімейних стосунків. Майже миттєво, лише зваживши імовірність екранної ситуації у власному житті, глядач сам стає персонажем фільму. Бо все, що відбувається на екрані, є відображенням і реалій кожного.

Поланський однаково іронізує над Америкою та Європою, міщанськими цінностями і технічними фетишами, які є спільними ознаками життя ХХІ сторіччя. При всій серйозності фільму, його іронія вдала і фільм викликає глибокий, осмислений сміх.

Велика заслуга у динамізмі, гостроті та легкості фільму належить Ясміні Резі, автору театральної п’єси “Бог різанини”, за якою він зроблений. Відтак, бездоганність діалогів, візуальний лаконізм лише на користь фільму. І, безумовно, прекрасна гра акторського квартету Кейт Вінслет, Джоді Фостер, Джона Райлі та Крістофа Вальца додають шарму та переконливості.

У результаті маємо захопливий, чесний, глибокий фільм про нас та наші маски. Можливо, він дозволить бодай трохи зруйнувати їхню суцільність…

Приходьте. Спробуємо…

Олег Яськів

Carnage, Roman Polanski, 2011

14 березня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

Зберегти

Зберегти

американське кіно, Джуді Фостер, Кейт Вінслет, Різанина, Роман Поланський