Ларс Трієр повертається. Саме той, якого ми любимо – більше митець, аніж хуліган, більше мислитель, аніж провокатор. Можливо, зараз час і не сприяє надмірній персоніфікації людини, але стосовно нього можемо впевнено сказати, що на зламі тисячоліть ми перебували у кіноепосі Ларса Трієра.

Його кіно ніколи не було легким. Швидше могло бути кращим або гіршим. Як це притаманно геніям, він не боявся експериментувати. Через це міг помилятися в естетиці. Але вкрай рідко він помилявся в ідеях.

Фільми Трієра не обов’язково переглядати повторно (ну хіба що за винятком ранніх). Але їхній вплив настільки потужний, що для вдумливої людини достатньо і разу, щоб після цього носити уламок “душі фільму” у собі роками. Відчуваючи полегшення або ж біль від його неминучої присутності у моральній картині твого світу.

Винятком став лише попередній фільм режисера (“Антихрист”) – яскрава демонстрація творчої втоми, ба навіть кризи митця. Однак зі своїм останнім фільмом режисер повертається на кінематографічний Олімп. Туди, звідки його, зрештою, ніхто не скидав. Туди, куди досягають лише одиниці. Ті, завдяки кому ми любимо кіно, ті, по кому відміряємо кінематографічні епохи…

Переповідати фільм Трієра марно – його потрібно пережити. Зрештою, існує багато сайтів, які розкажуть вам про сюжет і тим самим відберуть у вас чудо особистої зустрічі з мистецтвом. Краще довіртесь власним чуттям і поєднайте свою тривогу з меланхолією автора.

Звичайно, «Меланхолією» не розпочалася нова епоха в історії кіно. Але фільм, безперечно, нагадує нам, що великі посеред нас. А також те, що кожен з вас – ті, хто читає ці рядки, чи ті, хто навіть не знає про їх існування – неповторний. Відмінність нас від інших у тому, що ми дві години проживемо у новому фільмі Ларса Трієра і можливо, як у відомій казці, залишимо після нього нове “кінематографічне дзеркальце” у серці.

Олег Яськів

Melancholia, Lars von Trier, 2011

"Меланхолія", кіно Данії, Трієр