П’ятнадцять найкращих фільмів для літа. Різних за жанром, але неодмінно досконалих за реалізацією.

7 днів (режисер Роландо Кола, Швейцарія-Італія, 2016)

Історія кохання зрілих чоловіка і жінки, яка триває всього сім днів, розгортається на тлі розпеченого сонцем сицилійського острова, на якому єдиними слідами цивілізації залишаються білі будиночки літніх селян, прекрасні народні пісні та подружні історії, закодовані у їхньому ставленні одне до одного. Саме тому там прагнуть організувати своє весілля друзі наших героїв, які й просять їх здійснити всі необхідні приготування за сім днів до початку церемонії…

Єдність місця і часу, глибоко прописані діалоги, стримана і точна у деталях гра акторів, майстерно передана атмосфера середземноморського настрою і прекрасне операторське змалювання моря дозволяють віддатися сценарній історії, відчути почуття героїв майже як власні, відгукнутися на заклик моря, яке у мріях завжди звертається приватно.

Поміж друзів (режисер Олів’є Бару, Франція, 2015)

Режисер знайшов добру формулу для легкого і водночас рефлексійного фільму: запросити старих друзів (а ще краще подружжя старих друзів) на білосніжну яхту і відправити їх у подорож літнім Середземномор’ям. Відтак, їм нічого не залишається як насолоджуватись сонцем, морем та комфортом, але окрім цього також і говорити один з одним, відкриваючи замовчані кривди і випускаючи на волю південному вітру приховані скелети минулого.

Втім, обмеженість простору і часу, а ще атмосфера морського відпочинку, налаштовують не лише до пліткування або ж до “чоловічих” чи “жіночих“ розмов, але й провокують болісні саморефлексії всередині кожної пари, чия показна ідеальність зазнає випробувань. Логіка легкого жанру подарує друзям ще й неабиякі випробування, але ці акорди слугуватимуть лише тлом для перевірки характерів.

Марсельська історія: Маріус. Фанні (режисер Даніель Отей, Франція, 2013)

Це прекрасні історії любові – між чоловіком та жінкою, між батьком та сином, між старими друзями, які протікають у мальовничому порту Марселя у тридцятих роках минулого сторіччя, коли вітрильні кораблі ще збуджували мрії, коли друзі у барах засиджувалися до пізньої ночі, а діти виростали на очах сусідів і кохали ще сильніше та безрозсудніше, ніж їхні батьки. І хоча розвиток сюжетної історії об’єднує обидва фільми, кожен з них сприймається як самодостатня драматична історія.

Обидва фільми розливаються на глядача світлом любові, запахами чогось невловимого, навіть давно призабутого: наївністю, щирістю, справжністю. Це як повернення у дитинство, але з дорослим досвідом, бо проблеми, про які розповідається, не дитячі, а рішення, які приймають герої – вже досить рідкісні у наш цинічний час. Але головним є те, що під час перегляду неможливо не посміхатися від внутрішньої радості, від співпереживання як героям, так і власному життю: вимріяному чи реальному.

Співпереживаючи історії Маріуса та Фанні, героїв улюблених французами романів Марселя Паньйоля, кожен глядач стає активним співучасником, оскільки саме йому доведеться розв’язувати моральні дилеми героїв з огляду на власний досвід та життєві принципи.

Наша найкраща відпустка (режисер Філіп Лелюш, Франція, 2012)

Літній за настроєм, фільм водночас термоядерно компресує багато проблем, які близькі кожній людині – причому як дорослій, так і дитині. Переглядаючи його ви не лише підсилите власну – дорослу – здатність любити, але й відчуєте колір першого кохання та смак першого поцілунку у дитинстві. Ви отримаєте додаткову енергію для дружби і цілий сувій порад як намагатися бути щасливим у дорослому непростому житті. Зрештою, ви розважитеся, як можна розважитися від доброго фільму з цікавим, багатомірним сюжетом та добрими акторами.

Історія кількох дружніх паризьких родин, які разом проводять літній відпочинок у провінційній Бретані, розгортається щедрими яскравими мазками, які разом складають чудову картину морального катарсису та віднайденої гармонії у стосунках. У фільмі багато сонця, багато тіней, гарних жінок і захоплених чоловіків, мудрих людей та чистих душею дітей. Тому приховані людські драми проступають на такому тлі особливо виразно і сама природа допомагає вирішувати їх.

Маленькі секрети (режисер Гійом Кане, Франція, 2010)

Цей фільм – подорож у мікросвіт повсякденності, яка розкриває всесвіт людських почуттів та перемог. Історія товариства друзів стає зліпком нашого часу, в якому кожен обов’язково знайде себе. Адже це ж так просто і знайомо – спільний сімейний відпочинок в колі давніх друзів, любов і розлуки, скелети в шафах і вино на столах, довгі вечори та важкі ранки, пошук свого місця в ієрархії дружби і тривога за справжність всього цього.

Фільм вас вразить. Тому що тематично “Маленькі секрети” – про “життя як воно є”. Про ситуації, в яких може опинитися кожен. Це фільм про найкращі і найгірші моменти нашого життя. А насправді, у найглибшому сенсі – це дзеркало у персональній сповідальні. І тому фільм сакралізує внутрішній простір, у якому лише рідні та друзі.

До моря (режисер Педро Гонсалез-Рубіо, Мексика, 2009)

Фільм про чоловіків, які шукають у морі серединний шлях між свободою в лещатах цивілізації та виходом за її межі у світ дикої природи.

Художньо-документальний за формою, фільм розповідає притчу з життя трьох чоловіків, з різних поколінь, але одного роду, які живуть у гармонії з природою. Головні стосунки – між батьком, карибським рибалкою та його п’ятирічним сином, який з матір’ю живе в Італії – розвиваються упродовж короткого часу перебування малого у рибальській хижі, де він переймає мудрість діда та вчиться любити тата. Ця любов стане сильнішою за відстань до Європи. Але хлопець вчиться також любити і світ – той що над водою та під нею – у спокої та шумі хвиль, під розмірений неспіх щоденної праці простих рибалок.

Літній час (режисер Олів’є Асаяс, Франція, 2008)

Цей фільм називається “Літній час”. Він французький. Він про мистецтво. Він про стосунки між близькими людьми. Про ті стосунки, які розчиняються під впливом нашого динамічного і технологічного часу. Він грається іменами художників та стилів, немов складними звуками на останньому занятті у логопеда. Він орнаментує корозію родинних зв’язків музейними цінностями і тим самим, як на контрасті, ще більше проявляє їх.

Фільм розповідає про родину – двох братів і сестру – які зі своїми сім’ями приїжджають до старої і хворої матері щоб вирішити долю прекрасної і дуже цінної художньої колекції, яку вона разом з їхнім покійним дядьком – відомим художником – збирала ціле життя. 

Режисер делікатно розгортає світоглядні напруження та ціннісні конфлікти, які проросли за довгі роки відчуження між близькими рідними. Фільм позбавлений моралізаторства, радикальних засуджень та істеричних сцен. Навпаки, доброта і повага до людей та речей стають його необхідними моральними максимами.

Басейн (режисер Франсуа Озон, Франція, 2003)

Найвідоміша стрічка культового французького режисера. У фільмі робиться спроба візуалізувати дух творчості, віднайти фантастичне дзеркало, у якому можна буде розгледіти обриси натхнення.

Психологічна мелодрама з гічкоківським присмаком розповідає про немолоду авторку детективних романів, яка приїжджає на південь Франції у маєток свого видавця щоб відшукати натхнення для написання нового роману, який виведе її з кризи. І тут, посеред райської природи, буколічної тиші і прозорої води вона зустрінеться з тією кого вона не очікувала побачити…

Малена (режисер Джузеппе Торнаторе, Італія, 2000)

Цей фільм – не лише вираження зачудування від Божої краси у формі жінки. Це також і проста, дуже земна і від цього драматична історія нещасливої у своїй красі та вірності жінки, що протікає на вулицях таких знайомих нам міст. Де сусіди знають більше про інших, ніж про себе, а маски друзів та ворогів орендуються на перетині кожного кварталу. Де слава в очі, а ганьба у спину. Де краса – небезпечна лотерея, яка загрожує банкротством.

Ретроісторія від видатного італійського кінорежисера стала класикою. Майже недосяжним еталоном поєднання екстазу краси і психологічного діагнозу людським спільнотам.

Прекрасне літо 1914-ого року (режисер Крістіан де Шалонж, Франція, 1996)

Дія фільму зупиняється якраз посеред літа фатального для Європи 1914 року, коли тріумфувало людське божевілля і світова війна розпалила своє багатомільйонне багаття.

Зате є прекрасний настрій і неймовірні пейзажі гірської Франції. Є вже призабута атмосфера юності з її шаленством і пристрастями. Є історії кохання, розпочаті невчасно і завершені занадто швидко. Є впізнавані родинні стосунки та несподівані конфлікти. Є очікування грози і промоклі до “нитки” пригоди. Є червоне французьке вино, легкі елегантні плаття і довгі обіди на природі… Є те, що називаємо “атмосферою справжнього кіно”.

Невловима краса (режисер Бернардо Бертолуччі, Італія-США, 1995)

Стрічка найкраще допомагає розпізнати маркери краси, на які натрапляємо найчастіше улітку. Фільм весь побудований на чуттєвості та інтуїції, спокої та внутрішньому напруженні.

Без перебільшення, у жодному іншому фільмі Італія не виглядає так красиво. Здається, що Тоскана для Бертолуччі – це місце, з якого описував свій рай Данте. Жінка для Бертолуччі – це завжди значно більше, ніж гарне тіло, а митець – дещо глибше, ніж екзальтація та епатаж.

У цьому фільмі великий класик описує стан блаженства душі, коли краса оточує і невловимо вислизає крізь пальці та напівсонні повіки. Чудовий акторський ансамбль, камера, музика заворожують єдністю, а кохання вловлюється ненав’язливим шлейфом, як у дорогих парфумах та млосним післясмаком як у доброму вині.

Під пологом неба (режисер Бернардо Бертолуччі, Італія-Великобританія, 1990)

Фільм великого Бертолуччі – це не стільки запрошення у літо з туристичним післясмаком, скільки серйозний аргумент на долю тих, хто втрачає власну притомність у нашому жорстокому і схематизованому світі. Це модель, де програвати можна красиво, а шукати порятунку від безвиході – подорожуючи через чужі цивілізації, облизуючи підсолені пересохлі губи та затуляючи обличчя від безжалісного гарячого вітру.

Це суцільне кінематографічне марево, яке огортає з перших хвилин і цілком підкоряє волю. У якийсь момент під час перегляду навіть здається, що відчуваєш гарячий африканський пісок на губах і сіль на пересушеній шкірі.

Неділя за містом (режисер Бертран Таверньє, Франція, 1984)

Цей фільм короткий і повільний настільки, наскільки коротким і повільним здається літній день на відпочинку. Він як імпресіоністична медитація про розквіт, повність і сутінки людського життя, де кожен уважний глядач впіймає свої відбиття у словах, мовчаннях, ракурсах, предметах.

Режисер Бертран Таверньє услід романісту П’єру Босту своїм фільмом/романом ніби заповнюють трикрапки у родинних стосунках: адже між батьками і дітьми, між братами і сестрами любов також має мазки різної інтенсивності, що вже говорити про любов між чоловіком та жінкою.

Перед нами чарівний час модерну початку двадцятого сторіччя, заміська вілла, дбайливо обставлена в стилі арт-деко, зі старим фруктовим садом, який лише додає атмосфері шарму провінційної сентиментальності. Ми проживаємо кілька можливо останніх днів з життя старого успішного художника, який шляхетно приховує розчарування своїм життям. Його гіркота підсилюється складними стосунками з сином і його сім’єю, а також донькою, які обрали різні життєві та ціннісні орієнтири…

Вбивче літо (режисер Жан Бекер, Франція, 1983)

Спочатку була книга. Просякнута літньою спекою півдня та запахом прекрасного жіночого тіла. Книга мала магнетичний ефект, з’їдала час, призначений на родину, роботу та пляжі, вимагала затіненої прохолоди саду тому що заплутувала сюжетом і провокувала приховані бажання. Потім з’явився фільм, у якому візуалізувалася мрія чоловіків – збудливо п’янка жінка з повітряною літньою ходою у короткому платті…

Це один з кращих літературних детективів і одна з кращих детективних кінодрам. Екранізація однойменного роману Себастьяна Жапрізо була здійснена Жаном Бекером одразу стала класикою. А акторка Ізабель Аджані, прекрасна немов грецька німфа, отримала перший міжнародний тріумф.

Фільм сміливо виходить за рамки традиційного детективу, переростаючи у складну драму міжособистісних стосунків та лабораторію підсвідомості, фатальний герць долі і забуття, помсти і милосердя.

Острови в океані (режисер Франклін Шафнер, США, 1977)

Ернест Гемінгвей – одна з найяскравіших постатей двадцятого сторіччя – належить до тих чоловіків, які володіли рідкісним даром жити по-справжньому навіть у найскрутніші періоди. Подвигом власного життя, ставленням до людей, вмінням кохати і розлучатися, одухотвореним ставленням до природи, він згармонізував внутрішній світ із зовнішнім як у творчості, так і у власному житті.

Останній роман “Острови в океані” – своєрідний життєвий підсумок і заповіт нобелівського лауреата.

Вийшло сильне, красиве кіно, наповнене глибокими роздумами, гострими діалогами і неймовірною свободою відкритого простору. Океан – це велична метафора нашого життя, а людина – лише маленька піщинка у його безмежних водах. Для літньої спеки, коли стає важче не лише пересуватися чи працювати, але й думати, цей фільм – немов холодний мохіто, який так полюбляв старий Гем у своєму білому кубинському будинку. На острові посеред океану…

Олег Яськів

 5

Бернардо Бертолуччі, Бертран Таверньє, Гійом Кане, Даніель Отей, Джузеппе Торнаторе, європейське кіно, Жан Бекер, Ізабель Аджані, класика кіно, кращі фільми, літні фільми, Олів'є Ассаяс, Роландо Кола, Філіп Лелюш, Франсуа Озон, французьке кіно