Якось Трієр сказав, що «Європа» – найбільш «холодний» з його фільмів. У тому сенсі, що він технологічно складний, «вилизаний». Трієр у «Європі» акуратний перфекціоніст, естет – тут і складна операторська зйомка, і гра з кольором та масштабом, і старанна робота з акторами. Ви запитаєте – «Це точно Трієр?». Я усміхнусь. Він, він. Зелений ще просто.

 «Європа» – це ранній Трієр, лише натяк на той експериментальний театр, який режисер втілюватиме у подальшому. Справа в тому, що трилогія «Е» («Element of Crime”, “Epidemic”, “Europe”), яку фільм підсумовує, є першою у кар’єрі режисера. Після роботи над нею Трієр зробив висновок про неперспективність перфекціонізму в роботі і почав випускати віжки – створив «Догму 95», зняв «Той що розсікає хвилі». Кульмінацією цієї лінії розвитку є «Догвіль», в якому простір намальовано крейдою на підлозі.

Тому «Європа» – це не «типовий Трієр». Її сміливо можна радити знайомим, не наражаючи їх на небезпеку бути морально зґвалтованими. Хоча маленький експеримент над вами Трієр таки проведе – занурить у гіпноз.

ЛЕОПОЛЬД

Першим кадром фільму є залізничні колії, першим звуком – голос, що рахує до десяти, імітуючи гіпноз. «Ви в Європі» – врешті промовляє голос шведського актора Карла фон Сюдова, і в кадрі з’являється силует чоловіка. Завдяки такому прийому Трієр встановлює асоціативний зв’язок між глядачем і головним персонажем історії – американцем-ідеалістом Леопольдом Кесслером.  Він такий собі універсальний образ іноземця – форма, яку сенсом має наповнити спійманий у пастку глядач. Зараз поясню.

Спершу Трієр застосовує гіпнотичні техніки («голос автора», образ дороги), аби витягнути вас з-поза екрану на «свою територію» – у кіно-всесвіт «Європи». Але режисер не дозволяє вам загубитись у цьому світі, стати блукаючим спостерігачем. Елегантний операторський трюк – поява Леопольда ніби за-за екрану  – приковує вас до конкретного персонажа, до Леопольда Кесслера. З того моменту ви в пастці, Ви – це Він.

Аби посилити цей ефект Трієр наділяє Леопольда мінімальним набором ідентичнісних рис та невиразними зовнішніми характеристиками. Окуляри, одяг, стиль поведінки – все слугує на користь образу «маріонетки». Леопольд більше нагадує актора заднього плану, іншими словами – глядача, а не дієвця. Так колишній глядач опиняється в центрі сюжету.

Такий  трюк – не просто вибрик Трієра. Він доречний з огляду на тематику. Відомо, що найбільші злочини нацизму були можливі завдяки бюрократії – системі, що нівелює особистісні риси, перетворюючи людину у функцію. Подібна трансформація загрожувала і Леопольду. Наочним прикладом боротьби людини з бюрократію може слугувати майже анекдотичний епізод з екзаменом на провідника.

ПОТЯГ

Отже ви Леопольд Кесслер, ви у Франкфурті в 1945 році. Місце і час дії зумовлені смаком режисера і сценариста. Трієра цікавила Друга світова, Нільса Верселя – Німеччина. Зійшлись посередині :).

Хоча у фільмі фігурують кілька німецьких міст, основним місце дії є потяг. Туди завдяки допомозі дядька Леопольд влаштовується на роботу провідником. Перша поява потягу у фільмі наповнена зловісною сакральністю: світло повного місяця вихоплює у темряві перший вагон, потім жінок, що тягнуть його. Згадуються одночасно «Прибуття потягу…» братів Люм’єр і «Бурлаки на Волзі» І. Рєпіна.

Потяг у Трієра є метафорою плину життя: його рух циклічний, як і саме життя, у кожному купе – нові зустрічі, небезпеки і можливості… Водночас потяг у «Європі» нагадує човен Харона, що пливе у морі нещасних душ. У вікнах бачимо то повішаних, то жебраків, то інших нещасних. Всередині ж – сам Харон, дядько-провідник. Орфей-Леопольд як у міфі є пропащим ідеалістом, так і в кіно. “Якщо потяг – це човен Харона, то Європа – це Пекло”.

МОРАЛЬ

“По-моєму, єдиний злочинець тут  –  це ти. – Але я нічого не зробив! Я не був нічиїм спільником! – Саме так…” – цей діалог Леопольда і Катарини Гартман ми чуємо наприкінці стрічки, але піднята в ньому проблема «висить у повітрі» протягом усього фільму. Чи маємо ми право лишатись осторонь? Чи убезпечує роль спостерігача від гріха?

Відповіддю на друге питання є однозначне «ні!». Як і у Пеклі, в Європі грішні усі – і діячі, і пасивні спостерігачі. На перше ж питання ще напочатку фільму відповідає католицький священник-гість родини Гартман (засновників залізничої компанії):

«Коли ви з чистим серцем воюєте за праве діло, Богу легше простити вас, навіть якщо ви порушуєте його заповіді». А от кого Бог не прощає, так це «байдужих, тих хто лишається осторонь».

Це один із головних висновків не лише цього фільму, а й Другої світової війни.

ПРИКІНЦЕВІ ПОРАДИ

«Європа» Ларса фон Трієра – глибоке, естетично гарне, щедре для аналізу кіно. Аби сповна ним насолодитись дивіться його у темряві і дозвольте себе загіпнотизувати. Гарного перегляду.

Ірина Власюк

європейське кіно, кінокласика, Ларс фон Трієр, скандинавське кіно