Коли прокидаєшся на світанні, інколи щастить побачити досвітнє сонце, яке заливає золотим вогнем далекий горизонт. Світ довкола іще спить і у цій первісній тиші можна розчути власний голос. Це байдужий до емоцій ранковий обрій холодно допитується у тебе: «Яким розпочнеш цей день і ким дійдеш до гарячої заграви присмерку перед тим як настане ніч?» А ти пробуєш відповідати. Найчастіше просто виправдовуватися, якщо бути чесним. Тому що майже ніколи не вдається стати тим ким насправді хочеш бути. Тому що частіше зазнаєш поразки, ніж відчуваєш перемогу. Тому що творення людини – це не лише відповідальність Бога, але й відповідальність самої людини. І якщо не боїшся відповідати на такі запитання, тоді не соромно помилятись і навіть програвати…

Людина виправдовує себе якщо наважується мріяти про більше. Коли ризик поразки не зупиняє від чергової спроби. Тому у якомусь дуже інтимному, альтернативному ракурсі історію людства можна написати як історію поразок, які стали перемогами.

Фільм «Над зозулиним гніздом» Мілоша Формана опирається якраз на такий погляд. Його велич і місце в історії обґрунтоване не лише безумовними художніми якостями, але насамперед тим, що він стоїть на стороні слабшого. Його головна ідея – це радість від перемоги слабшого.

Фільм повертається до християнських витоків, оминаючи пізніші спекулятивні церковні нашарування. Хоча створений у формі притчі, насправді стає приголомшливою розповіддю про дійсність.

Шедевр Мілоша Формана – це екранізація однойменної книги видатного американського письменника Кена Кізі, який одним з перших підняв тему про необхідність опиратися поневоленню системи, якої б природи вона не була. Адже не слід думати що репресивну систему може створити лише тоталітарний режим. Насправді кожна спільнота функціонує за певною системою і питання свободи майже завжди актуальне, коли особистість взаємодіє зі системою. Тому фільм – про свідомий вибір боротьби за людину і протистояння системі. Про сміливість плисти проти течії, про готовність сказати слово у гаморі більшості. І найголовніше – про здатність не здаватися і пробувати ще – доки не переможеш або ж не будеш знищений.

Сюжет цього фільму переповідати складно. Не через відсутність дії – навпаки – кожен кадр якраз наповнений активною дією. Просто це той випадок коли кожен рух чи вчинок осмислений символічно і увага концентрується саме на невербальному, на боротьбі характерів, на протистоянні людини і системи. Дрібного злочинця, вкрай вільного і життєлюбного чоловіка, Рендла Макмерфі (ірландця за походженням, як і сам письменник) переводять для виправлення у психіатричну лікарню, де чимало пацієнтів – покалічених життєвими невдачами – знаходяться за власним бажанням. Головний герой, якого талановито зіграв Джек Ніколсон, швидко зрозумів наскільки репресивною є система лікування, і намагається звільнити цих людей від диктату головної медсестри, вилікувати від екзистенційного страху перед вільним життям, відкрити радість повсякденних розваг та додати сил на любов.

Фільм повертає відчуття свободи, яке багато з нас втратили. Бо навіть за політичної демократії внутрішня свобода людини майже завжди у загрозі. На життєвому шляху постійно виникають спокуси – коли пристосуванство вигідніше, підлабузництво – корисніше, а мовчання – безпечніше. Так майже непомітно втрачаємо себе.

Тому перегляд цього фільму, як і прочитання книги – є безперечно обов’язковими для кожного. Навіть заслуговують на вивчення в університетах. Адже практично кожен з нас програв. Хтось лише партію, а хтось і цілу гру. А цей фільм ще здатний переламати баланс віри і зневіри. Для молоді – застерегти від небезпек дорослого життя, а для дорослих – додати надію на бодай маленьку перемогу. Тому корисним є повертатися до цього фільму у кожному новому періоді свого життя.

Звичайно, що така книга могла з’явитися лише у вільному суспільстві у час (1962 рік) розквіту нонконформістських культур бітників і гіппі та філософії екзистенціалізму. В її основі – особистий досвід молодого письменника від роботи у лікарні, в якій над пацієнтами проводили досліди з ЛСД. Політичним тлом була «холодна війна» між демократичною та комуністичною системами, а сам режисер Мілош Форман нещодавно вирвався з тенет комуністичного режиму і розпочав новий, «американський», етап творчості.

Фільм просякнутий любов’ю до людини і вражає силою прийняття слабких і маргінальних. Адже масштаб людини не в силі тіла, а в силі духу. Тому кожен з нас може бути сильним та переможцем. Потрібно не так і багато: помічати ближнього, говорити правду, не піддаватись системі. І тоді ти ніколи не програєш. Навіть коли будеш знищений…

Переживання цього фільму – як найдовша і найглибша сповідь, тому що вона не закінчується, тому що до неї повертаєшся кожного нового періоду свого життя.

Тож і ви повертайтеся, друзі мої. І не бійтеся… Чекаємо!

Нагороди: Кращий фільм року у світі та один з кращих за всю історію. Один з трьох, який отримав усі найголовніші Оскари і чи не єдиний, який зібрав усі «Золоті глобуси».

Олег Яськів

Milos Forman, One flew over the cuckoo’s nest, 1975

22 січня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

американське кіно, володарі Оскара, Джек Ніколсон, Кен Кізі, Мілош Форман, свобода