Є щось незбагненне у привабливості довгих, майже казкових історій, котрі розпочинаються зі слів “одного разу…”. З цими словами наші роки розчиняються, немов вигадані герої з мультфільмів дитинства і ми знову повертаємося у затишний стан понадчасового завмирання світу – того що за вікном, того де залишились щоденні турботи, того в якому безповоротно втрачаємо – і прислухаємося до ледь чутного відчуття вічності, яке, немов світанкове сонце, тонкою смужкою проливається у затінену, переповнену снами та мріями кімнату. Ми знову стаємо спостерігачами чужих історій, у затишку мовчазного споглядання випадково торкаємося крил ангелів, які поступаються нам місцем у небесному кінотеатрі. Бо кіно, цей величний продукт людського генію та Господньої волі, знову відділяє та захищає нас від буденності і розповідає історії, яким не буде кінця.

Вуді Аллен – неперевершений майстер стилізації. Він тонко, до інтимних деталей, відчуває кожну епоху, в якій “працює”. У своєму свіжому, залитому сонцем фільмі “Світське життя” він повертає нам свою улюблену золоту еру американського кіно – передвоєнні тридцяті, розквіт Голівуду у відблиску кінозірок, продюсерів, режисерів та різноманітних авантюристів.

Фільм розповідає історію молодика з бруклінської родини, який приїжджає підкорювати Голівуд і там знайомиться з асистенткою свого дядька-продюсера. Здавалось би, банальна історія. Але це лише її початок, а закінчується вона в улюбленому режисером Нью-Йорку, куди доля приведе не лише нашого переродженого героя, але і його жінок та суперників. Вуді Аллен майстерно уникає пасток банальності і розгортає величну фреску світського життя, щоправда у м’яких, ліричних інтонаціях, делікатно орнаментованих візерунками кохання: першого – аритмічного, і останнього – смутінкового.

Втім, своєю незмінною іронією він не оминає найтемніших закутинів усіх проявів світського суспільства, чим витягує фільм з-під ваги часу і робить його до сміху (або до гіркоти) знайомим і нам, українцям, які під диктатом телебачення або власних ціннісних ілюзій вимушені підглядати за національними особливостями світського життя. Під гострим оком і словом режисера опиняються, здається, що всі верстви суспільства – від простих людей, через ганстерів і до вершків гламуру. І найпершими “жертвами” режисера виявляються, звісно що євреї, тому що тільки євреї можуть так сміятися з себе.

Але це не “злий” фільм. У Вуді Аллена взагалі мало агресії у фільмах. Він просто розглядає себе як грішника, який знімає про грішників і для грішників, тим самим вирівнюючи автора і глядача, а слабкості кожного перетворюючи на шанси.

Знятий геніальною камерою кращого кінооператора двадцятого сторіччя Вітторіо Сторраро (до речі, перша співпраця цих великих кінематографістів) у м’яких жовтих тонах, фільм огортає чаром передсвяткової історії, яка обов’язково закінчується під Новий рік, яка перебудовує серцевий ритм під музичну атмосферу старого джазу, в якій так давно мрієш розчинитися.

У фільмі багато південного моря, привечірнього сонця, сутінкової зелені, розкішних інтер’єрів, вишуканих костюмів, авангардного живопису, цигаркової музики, інтелектуальних текстів, доброї іронії – всього що так любить не лише Вуді Аллен, але й любите ви.

А хіба ви не заслужили наприкінці року оксамитового джазу, розкішних жінок /чоловіків, ідилічних пейзажів, глибоких роздумів та вдячних поцілунків під дзвони новорічного годинника, який відмірює наші життя?..

Думаю, що ви варті цього, як варті такого фільму. Якраз напередодні Нового року…

Приходьте. Привітаємо один одного!

Олег Яськів

Woody Allen, Cafe Society, 2016

25 грудня, вівторок о 18.30 у кав’ярні Штука на вул. Котлярській, 8

американське кіно, Вуді Аллен, Голівуд, Канський кінофестиваль