Розмовляти про найголовніше потрібно тихо. Так щоб міг почути ангел і ще твій співрозмовник, якому наважишся відкритися. Тоді розмова залишиться при землі важким туманом і для невтаємничених ти й далі здаватимешся не тим ким є насправді. А для тих хто чутиме тебе – станеш невагомою душею, обтяженою сумнівами, які звисають з крил на павутиннях біографії.

Відпусти свої помилки. Відпусти свої перемоги, які можуть виявитись помилками. Нехай опадають у туман знепам’яті разом з нашими роками. Якщо душа існує, то вона повинна позбутися зайвого. До неба, до Бога, чи куди ще вона повинна повернутися очищеною… Навіть якщо не існує.

Інгмар Бергман – цей невтомний дух Півночі – любив ходити по краю. Вузькою стежкою правди поміж стіною фанатизму і прірвою байдужості. Він розхитав і так розбалансоване двадцяте сторіччя до краю, переплівши у своїй творчості психоаналіз і філософію, богослов’я і атеїзм, еротику і пуританство. У всьому доходив до краю, майже буквально – до край-нощів. Штурхав людину, не давав заснути, давав їй ляпаси. Набув слави похмурого пророка навіть попри те що вдоста сміявся з людської комедії.

Без Бергмана неможливо уявити світову культуру другої половини двадцятого сторіччя. І не потрібно уявляти. Потрібно час-від-часу слухати себе і прислухатися до нього, бо ж мудрим чоловіком був. А потім сідати з найближчим другом (дружиною, духівником, – підставте потрібне …) і розпочинати бесіду. Приватну бесіду, одну з таких, яку можна хіба що призупинити, але не припинити.

Наприкінці свого творчого життя Інгмар Бергман написав роман спогадів, у якому підсумував і власне життя, і своє століття. Ця прекрасна за формою та відчайдушно відверта книга дала поштовх для численних екранізацій і театральних постановок. Принаймні дві з них стали великими кінематографічними досягненнями – це “Благі наміри” режисера Білле Августа і “Приватні бесіди” режисерки Лів Ульман.  Остання – видатна норвезька акторка і одна з коханих Бергмана – була також і головною музою шведського режисера. А опісля сама стала цікавою режисеркою, продовживши лінію кіно свого учителя.

Її фільм “Приватні бесіди” – не просто вдале продовження стилю Бергмана. Хоча і цього було б достатньо для особливого відзначення. Проте режисерка пішла далі і зняла фільм, який наважуся ствердити – є навіть кращим, ніж міг би вийти у самого Бергмана, принамні його останнього періоду.

Це глибокий і в той же час делікатний аналіз духовного стану кількох героїв, виконаний у формі приватних бесід-діалогів, простягнутих крізь роки. В основі фільму (і автобіографічної книги Бергмана) – історія непростого подружнього життя його батьків, а в епіцентрі – його мати, яка розривалася між двома чоловіками. Їхня історія, як і взагалі, історія родини Бергмана – стала живильним джерелом для значної частини його творчості, причому найчастіше спонукаючи режисера до заперечення і дискусії з батьками.

Самому Бергману було, мабуть, незручно екранізовувати напряму історію свого життя чи рідних. Хоча сценарій до цього фільму він написав власноруч. Звичайно, що грати у такій роботі мали його “постійні актори”, які не просто уособлювали бергманівське кіно, але й відчували його як особистість. Такими “обличчями” фільму стали прекрасні Макс фон Зюдов та Перміна Август, які були доповнені камерою геніального оператора і постійного партнера Свена Ньюквіста.

Як результат, “Приватні бесіди” – тиха осіння кінодрама у п’яти актах. П’яти історіях, в яких герої максимально відверті один з одним. Можна назвати ці бесіди сповідями, можна – сеансами психоаналізу, але їхня вражаюча глибина від цього не змаліє.

Звичайно, що в епіцентрі фільму – кохання, сім’я, зрада, пошуки шляхів її подолання, і час, який мав би все лікувати… Звичайно, що фільм розвернутий обличчям до жінки, але дивиться і на чоловіка.

Прекрасний режисерський дебют великої акторки Лів Ульман гарно заходить у зранену українську душу. Адже так мало часу для самотності, так мало сміливості щоби говорити правду, так мало тих з ким не страшно бути відвертими…

Тож наважтеся. На приватні бесіди, на приватні зізнання. Стане легше…

Олег Яськів

Liv Ullmann, Enskilda samtal, 1996

авторське кіно, біографічне кіно, Інгмар Бергман, Лів Ульман, Макс фон Сюдов, скандинавське кіно, шведське кіно