In есеї

Приватні бесіди (реж. Лів Ульман, Швеція, 1996)

Розмовляти про найголовніше потрібно тихо. Так щоб міг почути ангел і ще твій співрозмовник, якому наважишся відкритися. Тоді розмова залишиться при землі важким туманом і для невтаємничених ти й далі здаватимешся не тим ким є насправді. А для тих хто чутиме тебе – станеш невагомою душею, обтяженою сумнівами, які звисають з крил на павутиннях біографії.

Відпусти свої помилки. Відпусти свої перемоги, які можуть виявитись помилками. Нехай опадають у туман знепам’яті разом з нашими роками. Якщо душа існує, то вона повинна позбутися зайвого. До неба, до Бога, чи куди ще вона повинна повернутися очищеною… Навіть якщо не існує.

Інгмар Бергман – цей невтомний дух Півночі – любив ходити по краю. Вузькою стежкою правди поміж стіною фанатизму і прірвою байдужості. Він розхитав і так розбалансоване двадцяте сторіччя до краю, переплівши у своїй творчості психоаналіз і філософію, богослов’я і атеїзм, еротику і пуританство. У всьому доходив до краю, майже буквально – до край-нощів. Штурхав людину, не давав заснути, давав їй ляпаси. Набув слави похмурого пророка навіть попри те що вдоста сміявся з людської комедії.

Без Бергмана неможливо уявити світову культуру другої половини двадцятого сторіччя. І не потрібно уявляти. Потрібно час-від-часу слухати себе і прислухатися до нього, бо ж мудрим чоловіком був. А потім сідати з найближчим другом (дружиною, духівником, – підставте потрібне …) і розпочинати бесіду. Приватну бесіду, одну з таких, яку можна хіба що призупинити, але не припинити.

Наприкінці свого творчого життя Інгмар Бергман написав роман спогадів, у якому підсумував і власне життя, і своє століття. Ця прекрасна за формою та відчайдушно відверта книга дала поштовх для численних екранізацій і театральних постановок. Принаймні дві з них стали великими кінематографічними досягненнями – це “Благі наміри” режисера Білле Августа і “Приватні бесіди” режисерки Лів Ульман.  Остання – видатна норвезька акторка і одна з коханих Бергмана – була також і головною музою шведського режисера. А опісля сама стала цікавою режисеркою, продовживши лінію кіно свого учителя.

Її фільм “Приватні бесіди” – не просто вдале продовження стилю Бергмана. Хоча і цього було б достатньо для особливого відзначення. Проте режисерка пішла далі і зняла фільм, який наважуся ствердити – є навіть кращим, ніж міг би вийти у самого Бергмана, принамні його останнього періоду.

Це глибокий і в той же час делікатний аналіз духовного стану кількох героїв, виконаний у формі приватних бесід-діалогів, простягнутих крізь роки. В основі фільму (і автобіографічної книги Бергмана) – історія непростого подружнього життя його батьків, а в епіцентрі – його мати, яка розривалася між двома чоловіками. Їхня історія, як і взагалі, історія родини Бергмана – стала живильним джерелом для значної частини його творчості, причому найчастіше спонукаючи режисера до заперечення і дискусії з батьками.

Самому Бергману було, мабуть, незручно екранізовувати напряму історію свого життя чи рідних. Хоча сценарій до цього фільму він написав власноруч. Звичайно, що грати у такій роботі мали його “постійні актори”, які не просто уособлювали бергманівське кіно, але й відчували його як особистість. Такими “обличчями” фільму стали прекрасні Макс фон Зюдов та Перміна Август, які були доповнені камерою геніального оператора і постійного партнера Свена Ньюквіста.

Як результат, “Приватні бесіди” – тиха осіння кінодрама у п’яти актах. П’яти історіях, в яких герої максимально відверті один з одним. Можна назвати ці бесіди сповідями, можна – сеансами психоаналізу, але їхня вражаюча глибина від цього не змаліє.

Звичайно, що в епіцентрі фільму – кохання, сім’я, зрада, пошуки шляхів її подолання, і час, який мав би все лікувати… Звичайно, що фільм розвернутий обличчям до жінки, але дивиться і на чоловіка.

Прекрасний режисерський дебют великої акторки Лів Ульман гарно заходить у зранену українську душу. Адже так мало часу для самотності, так мало сміливості щоби говорити правду, так мало тих з ким не страшно бути відвертими…

Тож наважтеся. На приватні бесіди, на приватні зізнання. Стане легше…

Олег Яськів

Liv Ullmann, Enskilda samtal, 1996

, , , , , ,