On 1 липня In есеї Like

Із широко заплющеними очима (режисер Стенлі Кубрик, США, 1999)

Коли прокидаєшся після тривожного сну, який чомусь найкраще запам’ятовується, то прагнеш переконатися у реальності іншого, не сновидійного світу. Того, в якому живеш у спокої та передбаченні.

І справді, ми відчайдушно тримаємося за реальність світу, хоча так само відчайдушно віримо в інший, незбагненний світ. Ми знаємо, що у нашому реальному світі реальна людина виявляється розшарованою спокусами неправд, звичками приховування, але часто не знаємо як їх подолати. Навіть найслабший з нас прагне бачити у снах свій реальний світ, в якому пануватиме внутрішня гармонія та любов.

“З широко розплющеними очима” – останній фільм класика світового кінематографу Стенлі Кубрика. Кожен свій фільм режисер прагнув довести до досконалості, прагнув перетворити у герметичний текст, який потрібно розшифрувати. Кожен його фільм ставав подією у світовому кіно і певним етапом розвитку. На жаль, майстер помер майже одразу після первинного монтажу, так що довершували роботу його колеги (подейкують, що це були Сідні Поллак і Стівен Спілберг).

Сюжет фільму навіяний повістю австрійського письменника першої половини двадцятого сторіччя Артура Шніцлера, в епіцентрі якої дослідження “магнетичного поля подружжя, в якому розчиняють границі між реальністю та фантазією”, а інструментом – популярний у цю модерну добу психоаналіз у фрейдистському тлумаченні. Кубрик пішов далі, перенісши події у сьогодення, зробивши героями не євреїв, а американців і створивши багатошаровий фільм з оболонкою класичного нуару – жанру, який дозволяв режисерам поєднувати триллер і детектив з тим же психоаналізом.

У центрі уваги – звичайна середньостатистична сім’я середнього класу, яка має одну дитину, добрий достаток та гарну репутацію. Проте подружжя давно приховує кризу спільного життя, постійно надягаючи маску пристойності та стабільності. Сенсом же прихованого життя стають їхні підсвідомі бажання і їхнє ж прагнення повернутися до гармонії.

З цього сюжету Стенлі Кубрик вибудовує фільм-притчу, фільм-роздум, фільм-провокацію. Свій “найважливіший фільм”. Його не цікавить вульгарна, тілесна сторона проблеми (хоча деякі сцени фільму відверто і витончено еротичні), він одразу занурюється у підсвідомість, намагається осмислити причини кризи сім’ї. Щоправда не дає однозначних відповідей, залишаючи глядача заінтригованим і мотивованим до роздумів та самоаналізу.

Якесь містичне відчуття огортає фільм. Не полишає відчуття таємничості, тривожної атмосфери, яка то інтригує, то викликає відразу. Такої двозначності, мабуть, і добивався режисер, прагнучи вивернути приховані бажання людей.

Герой постійно робить один зайвий до прірви крок, ніби провокуючи вихід підсвідомих бажань у реальність. У той же час його дружина, схоже, так і не переступає червону лінію. Хоча якщо розглядати світ фантазій та підсвідомого, то обоє вже давно знаходяться за червоною лінією. Відтак, що ж є справжнім – вчинки чи думки, дії чи наміри? Це християнське питання глибоко заховане у тло цього провокаційного фільму. Взагалі, здається, що для режисера було вкрай важливим присутність морально-етичного та навіть християнського підтекстів. Знаючи перфекціонізм Кубрика, зовсім не випадковим є перенесення часу фільму напередодні Різдва.

Кубрик так само свідомо підбирав на головні ролі подружню пару. Спочатку це мали бути Алекс Болдуїн та Кім Бейсінгер, але остаточний вибір впав на Тома Круза та Ніколь Кідман. І виглядає, що режисер не помилився. Цей фільм дав можливість обом акторам проявити свій яскравий талант. Особливо досконалою виглядає гра Ніколь Кідман. Взагалі, підбір виконавців майже бездоганний. Навіть другорядні ролі зіграні довершено і переконливо. Підсилює ефект занурення у фільм і робота художників у відтворенні розкішних інтер’єрів філігранна, і сконцентрована на деталях плавна операторська робота, і заворожуюча, майже медитативна музика.

Так, справді у цьому фільмі режисер препарує підсвідомість. Тривожить недосказаністю, неоднозначністю. Балансує на межі між спокусою і вірністю, гріхом і порядністю. Провокує і розбуджує приспані, заховані глибоко у пам’яті чи мріях демони спокуси та гріха. Вабить та відштовхує. Своєю медитативністю і таємничістю ніби занурює у транс. Довгі плавні кадри, з максимальною деталізацією і фокусуванням на емоціях героїв, на їхніх ретельно підібраних діалогах ніби пропонують глядачеві самому проживати кожний наступний момент.