On 15 липня In есеї 2

Джорджія О’Кіф (режисер Боб Белабан, США, 2009)

Літо повільно пропливає крізь пам’ять, немов неповороткий корабель, наповнений мріями. Хто-зна чи залишить воно щось для нас. Хто-зна чи будемо ще колись такі щасливі або такі ж нещасні як в оцьому перезрілому літі.

Враження, якщо не пропущені через серце чи розум, розчиняються немов білі хмари. А ті, що лишаються, змішуються з мріями і дають стійке відчуття життя. Таке, коли помічаєш блакить неба, яскравість флори чи досконалість форм. Коли реальність сприймається як прекрасна картина, намальована невтомною рукою.

Оце літо наших тривог і радостей викликає дух творчості. Колись, сто років тому можливо так само шукаючи натхнення серед сонця і квітів, думала молода художниця Джорджія О ‘Кіф. Вона шукала власну неповторність у вічній повторюваності природи. Вона першою звернула нашу увагу на унікальність кожної квітки, показала можливість органічного співуживання геометричних та емоційних форм. Вона стала іконою американського живопису, найвідомішою художницею двадцятого сторіччя з досконалою творчісю та непростою біографією. Їхній творчий дует з відомим фотографом та галеристом Альфредом Штігліцом дав не лише прекрасні зразки мистецьких творів, але й драматичну історію любові та ненависті.

Фільм з просто та промовистою назвою “Джорджія О’Кіф” розповідає не лише про життя художниці. Це також прекрасне кінематографічне освічення у коханні до живопису. Наповнене світлом, кольорами та гарними думками. Це також своєрідна “п’єса в дві руки”, або ж для двох акторів – Джоан Аллен та Джеремі Айронса, які розіграли складну партію непростих стосунків двох творчих особистостей.

Живопис О’Кіф – дуже жіночий і чоловічий водночас. Цю художницю неможливо не полюбити жінкам і не сприймати чоловікам. Тому для багатьох це стане одкровенням та запрошенням, для тих же хто вже любить цю художниця – справжнім святом душі та ока.