Коли дерева були високими, Голівуд, немов, величезна неонова зірка, освітлював планету Кіно. Виокремлював акторів, викарбовував режисерів. Творив нові жанри і так підживлював силу кіномистецтва. Зараз ніби все так і залишилось – і актори-зірки, і популярні режисери, і захмарні бюджети, тобто індустрія в розвитку – але щось невловиме, здається, втрачено. Можливо, ті великі часи були юністю, а зараз – перестигла зрілість…

Як би там не було, але у класичних американських фільмах є особливий шарм, своя формула краси. Те, що ми називаємо магією кіно. Алхімічними її складовими залишаються ті ж сценарій, режисер, оператор, актори. Але формула вічного життя кінофільму, чи входження у Класику, досі незбагненна.

Яскравий зразок справжньої кінематографічної класики – фільм “Трамвай бажання” видатного театрального і кінорежисера Еліа Казана. У ньому майстерно поєднані драматургія (за виданою п’єсою Тенессі Вільямса), неперевершена акторська майстерність (поява нової зірки Марлона Брандо поруч з визнаною Вів’єн Лі). Але головним є глибокий символічний зміст фільму, який прихований у протистояннні двох різновидів людської краси – внутрішньої та зовнішньої, двох сил – грубої життєвої і крихкої душевної, у відчайдушному прагненні до життєвої гармонії, до збереження таких головних людських цінностей як співчуття, любов, власна гідність.

Зрештою, класичний фільм завжди багатогранний і кожен, хто приходить до нього, знайде щось важливе для себе.

Чотири нагороди Оскар, в тому числі за геніально зіграні акторські ролі

приз Британської кіноакадемії Вів’єн Лі за кращу жіночу роль,

2 призи Венеційського кінофестивалю,

Премія Золотий глобус

Elia Kazan, A Streetcar Named Desire, 1951

Олег Яськів

американське кіно, Брандо, Голівуд, Еліа Казан, кінокласика, Лі