Намагання зрозуміти людину – один з головних стимулів людської думки. Пізнання себе і свого ближнього – напевно, найбільша насолода, яку можна відчути за життя.

Великий «художник людської відчуженості» кінорежисер Мікеланджело Антоніоні у більшості своїх фільмів намагався зрозуміти природу екзистенційної самотності сучасної людини. У своєму найвідомішому фільмі він ризиковано розмістив у центр уваги жінку, красиву, розумну, самодостатню і самотню. Майстерними художніми засобами режисер, здається, що заглядає в душу не лише своїх екранних героїв, але й кожного, кого хвилює власне місце у життєвому просторі. Вибір фактури, кольорової палітри, специфічні пейзажі – все спрямовано на досягнення майже фізичного відчуття присутності у фільмі та співпереживання.

Разом з тим перегляд цього фільму – не проста прогулянка гарними пейзажами та високими стосунками між чоловіком та жінкою. Це насамперед робота душі та розуму для того, щоб кожен не опинився в остаточній пустелі серед руїн друзів, кохань, доброти та релігійних ідолів.

Фільм просякнутий особливою гуманністю не до людства загалом, а до людини зокрема. Погоджуючись з авторами чи заперечуючи їм, ти мимоволі стаєш учасником діалогу про місце піднесеного та земного, спільного та персонального, відкритого і прихованого. У цьому одна з незаперечних чеснот цього кіношедевру.

Переконайтеся і спробуйте спілкуватися на такому рівні з самим собою та ближніми.

Золотий лев та приз ФІПРЕССІ Венеційського кінофестивалю

Il deserto rosso, Michelangelo Antonioni, 1964

Олег Яськів

1964, Антоніоні, кіно Італії, призери Венеції