Португальський класик Мануел ді Олівейра як ніхто інший знає, що довголіття це дар, але у нього є справжня ціна. Режисер, який більшість сучасних патріархів кіно може запросто поплескати по плечу і по-батьківськи сказати: «синку!». Дивно, але життєве довголіття Мануела ді Олівейри потрапило в резонанс з його творчим розвитком. Свої головні твори він створив у досить зрілому віці. Він єдиний, кому вручили два почесних Золотих Лева, і він все ще може весело станцювати чечітку на заздрість молодим.

«Подорож до початку світу» розповідає, здавалося б, дуже просту історію. Кілька членів знімальної групи, серед яких французький режисер похилого віку на ім’я Мануел у виконанні смертельно хворого Марчело Мастрояні (його пам’яті і присвячений фільм), актори Афонсо, Жудіт і всезнаючий Дуарте відправляються на зйомки, в Португалію. Для Мануела – це країна його далекого дитинства, а для Афонсо – батьківщина давно загиблого батька, також Мануела. Ще двоє – аборигени зі знанням культури та мови. І у цій короткій подорожі у кожного свої цілі і завдання.

На перший погляд, герой Мастрояні (грати режисерів йому не звикати) – альтер-его Олівейри – ім’я, професія, зовнішність і навіть фірмовий світлий капелюх, все вказує на це. Однак все складніше, бо окрім історії Мануела-режисера у фільмі незримо присутній ще один Мануел, батько Афонсо, який залишив батьківщину ще в юності. І в сплетінні історій двох таких несхожих один на одного Мануелів десь криється розгадка коду життя португальського класика.

За формою це невибагливе роуд-муві чимось нагадує бергманівську «Суничну поляну», герой якої за один день також здійснив подорож довжиною у власне життя, до самих його витоків. І хоч Олівейру лукаво можна запідозрити в переосмисленні класиків (а він цього, здавалося б, ніколи й не заперечував), той, хто бачив хоча б декілька його фільмів, ніколи не переплутають його іронічну стилістику з чимось іншим. Жвавості його розуму можна тільки по-доброму позаздрити, бо настільки адекватно реагувати на світ на дев’ятому, десятому та одинадцятому десятку років життя дано одиницям.

Червоною ниткою крізь фільм проходить велика любов до рідної Португалії, яка і у наші часи скромна на фоні решти ситої Європи. Відчувається біль і ностальгія за тим, що вже не повернути, за тим, що упущено, і неприховане милування країною. За неповні півтора години нам покажуть зворушливу у своїй беззахисності та недовершеності країну, яку відкриють, ні, не за допомогою визначних туристичних пам’яток, а тим, що тонко може підмітити тільки щирий патріот. Країна розкривається тонкими штрихами: старим деревом, на якому записані перші любовні клятви; зруйнованим готелем, де колись мешкали елітні повії, що крутили голову старим багатіям і розважатися компанією молодих коханців; пам’ятником герою мимоволі Педру Макао зі столітньою ношею; втраченою в глибині дитячої пам’яті золотою рікою Дуоро (до речі, «персонажем» дебютної короткометражки Олівейри). Але головна цінність Португалії – її люди. Добрі, прості, спочатку трохи недовірливі, які пам’ятають важливі сторінки власної історії. Олівейра знаходить на диво живі лиця, які говорять набагато більше сторінок сценарію. Бідна Португалія щоразу постачає свої таланти у багатші Францію та Іспанію, отримуючи натомість лише смуток та злидні. Її села порожніють і стрімко старіють, залишаючи нечисленних мешканців наодинці зі своїми проблемами, холодом, іноді голодом і торішніми новинами. Багато говорячи на початку подорожі, герой Мастрояні стає все більш мовчазним, вживаючись в роль німого спостерігача, замовкають й інші герої, переймаючись особливим настроєм і власними думками.

Картина про дитинство, старість, їх взаємозв’язок і пошуки своїх коренів своєю епічною назвою чудово передає її суть. Подорож на батьківщину – аж ніяк не в географічних координатах, вона відбувається на тонких матеріях, і якщо душа ще не остаточно зачерствіла, то її невидимі струни обов’язково зіграють у резонанс з місцями і спогадами дитинства. Можливо, твого або твоїх рідних – це не так вже й важливо.

Тонка і глибока іронія, притаманна усім фільмам Олівейри знаходить своє відображення в діалогах, які настільки прості, наскільки й дотепні. Дуже показовий момент, коли телевізійний актор Афонсо намагається знайти спільну мову з рідною тітонькою, а та не тільки кляне диявольське ТБ, але й багатократно, майже анекдотично, дивується з приводу незнання племінником португальської. І навіть три перекладачі не в змозі їм допомогти, доки рідні люди не усвідомлять, що в їх жилах тече одна кров. І вже ближче до прощання настає момент, коли тітонька і племінник спілкуються, майже забуваючи про перекладачів.

Настрій фільму багато в чому формує камера. Операторська робота провідного європейського майстра Ренато Берта не просто грає додаткову роль, але й стає одним із головних учасників магії цього зовні простого фільму. Практично весь хронометраж фільму камера фіксує пейзажі, що віддаляються, та героїв на їх фоні. Цей нехитрий, але дуже точний прийом ніби фіксує заглиблення героїв у себе, віддалення від того, що звично, і лише наприкінці камера оператора наче звільняє героїв, відпускаючи вперед темно-синю машину. Цікаво, що непримітну, але символічну роль водія зіграв сам режисер, виконавши роль провідника, що веде своїх пасажирів назустріч лавині пам’яті.

Епіграф фільму виражений цитатою Ніцше «Приборкати хаос у собі», яка вдало перегукується із фінальним акордом, повідомляючи про те, що в декількох душах все стало трохи спокійніше. Адже іноді, щоб рушити вперед, треба пройти немалий шлях назад.

Подорож до початку світу (Viagem ao Princípio do Mundo, 1997, Португалія-Франція), режисер – Мануел ді Олівейра

"Подорож до початку світу", Мануел ді Олівейра, португальске кіно, роуд-муві