Кіношники кажуть, що проблема пострадянського кіно у тому, що його знімають надто дорого (відносно можливості повернення вкладених коштів) і надто погано. Якщо з другою половиною твердження можна сперечатися, приводячи успішні приклади пострадянського кінотворення, то з першою важко не погодитися.

Група ентузіастів, об’єднаних під егідою однієї компанії, минулого року презентувала свій дебютний повнометражний фільм “Гамер”. Фільм тоді потрапив до неконкурсних програм київської “Молодості” та московського фестивалю “2 in 1”.

Та успішні прем’єри фільму відбулися уже у 2012 році – на найпрестижнішому фестивалі дебютантів у Роттердамі та у російському Ханти-Мансійську на фестивалі “Дух вогню”, куди стрічку молодого сімферопольця Олега Сенцова відібрав один із найавторитетніших світових кінознавців Андрій Плахов, а фільм отримав відзнаку від кінопреси.

Фігурував фільм і у каталозі Державного агентства кінематографії. Тим не менше, українська преса скоріше проігнорувала вітчизняний продукт. А говорити є про що.

Режисер Олег Сенцов прийшов у кіно з бізнесу п’ять років назад. Безпосереднє відношення мав він і до кіберспорту, якому приділив близько 10 років життя. Був активним геймером, мав власну кіберспортивну команду, а тому не по чуткам знайомий із цим специфічним світом.

Робота над фільмом тривала майже півтора роки. Режисер жартує, що вся знімальна група (п’ять чоловік) разом з обладнанням поміщалася у одному автомобілі. Фільм в дусі останніх тенденцій в авторському кіно знятий на фотоапарат. Зараз творці фільму вирішують технічні питання (покращення звуку, права на музику) для того, щоб картина перейшла від фестивальних сеансів до українського глядача.

Стрічку зняли без участі державних коштів за копійчані для великого кіно гроші – 20 тисяч американських доларів. Головний герой фільму – підліток, якого усі називають Коссом. Він геній неолімпійської дисципліни – кіберспорту – однієї з небагатьох галузей, у якій українці добилися світових висот. Усе його реальне життя наче існує тільки для того, щоб обслуговувати його віртуальне альтер-его.

У тому світі інші моральні принципи, а ніки заміняють звичні імена. Він замкнутий та одночасно цілеспрямований і прагне бути на вершині. Зрештою, добиваючись успіху (друге місце) на світовому чемпіонаті і повернувшись додому, для нього нічого, по великому рахунку, не змінюється. І справа не у зайнятому місці (перше також нічого б не поміняло).

Підліток стикається з тим, що захоплення, якому він себе повністю посвятив, не дає йому бажаної життєвої сатисфакції, а є досить обмеженим та штучним. Можна сказати, що “Гамер” Олега Сенцова – це фільм про субкультуру геймерів, проте це лежить аж надто на поверхні. Російські оглядачі трактують картину як справжню спортивну драму, хоча насправді режисер дивиться ширше, говорячи про шлях до дорослішання та про феномен втраченого у віртуальному світі покоління чи його частини. Косс швидше збірний образ тисяч українських підлітків, які проводять свій час у напівтемних приміщеннях комп’ютерних клубів.

Дія “Гамера” відбувається на вулицях та в приміщеннях типового українського обласного центру (основне місце зйомок ­– Сімферополь, та однотипність спальних районів спільна для усієї України), який один критик з Філіппін охарактеризував як “невелике українське село”.

Іноземці не зрозуміють і всю парадоксальність російськомовного середовища та україномовного рекламно-вивіскового середовища. До честі режисера він відмовляється від політичних чи регіональних акцентів та зосереджується на героях та їх проблемах, роблячи стрічку універсальною та зрозумілою для глядачів і без пострадянської ментальності. Тим не менше, для самих українців цікавим буде побачити на екрані свої реалії без прикрас.

Напівдокументальна манера зйомки (більшість сцен знято у реальних місцях) тільки підсилює ефект зближення з героєм. Головний виконавець фільму ­– колишній геймер, а тому у ролі Косса відчуває себе цілком органічно. Специфіка ролі у тому, що від актора не потрібно традиційних прийомів акторського арсеналу, він втілює образ замкнутого у собі та неемоційного підлітка, який не покидає зону комфорту навіть будучи напідпитку та під час сварки із мамою.

Якщо телебачення та громадськість з перемінним успіхом піднімає проблему важких підлітків, сформованих під впливом вулиці, наркотиків та алкоголю, то режисер звертає увагу на цілий пласт іншої молоді ­­– для яких наркотиком є нескінченна гра (у гри “Quake” немає ні початку, ні кінця), алкоголь заміняє півлітрова пляшка коли та великий снікерс, а вулиці – обмежені простори півпідвалів багатоповерхівок та шкіл.

Тарас Сасс

Українська правда