On 6 жовтня In есеї 2

У рівновазі (режисер Деніс Деркур, Франція, 2015)

Чуже щастя не буває чужим якщо по справжньому любиш. Ти стаєш щедрим на вдячність, уважнішим до приватних таємниць інших, обережнішим до власних слів та думок. Одна з причин любити – якраз у тому щоби відкрити прямий канал прийняття можливості щастя в інших. Закоханий завжди порадіє чужому коханню, з радістю вислухає (прочитає чи перегляне) історію несвоєї любові. А разом з любов’ю відкриються або ж повернуться й інші радості життя: неймовірна розкіш природи, невичерпна глибина музики, органічна краса тварин…

Є фільми, які скромними перлинами лежать у закутинах кінематографічної пам’яті, затінені пихатими блокбастерами або ж моралізаторськими мелодрамами і чекають на свого глядача. Такого глядача, який потребує поштовху у русі назустріч до когось, хто потребує натхнення на перші слова, хто потребує підтримки у кроках, які можуть змінити життя. Дуже часто саме у таких скромних, чи по іншому, камерних фільмах або літературних мініатюрах, позбавлених спекулятивного психоаналізу чи обивательського пафосу і заховані дієві правила життя.

Але кожному своє: комусь розважати, а комусь надихати. Французький фільм “У рівновазі” якраз із тих, які здатні лікувати душу.

Цей фільм починає причаровувати вже з самої назви. Немов тихі вступні акорди фортепіанної сонати розпочинає він діалог з глядачем, приворожуючи його увагу. До “рівноваги” (в оригінальній назві), чи до “гармонії” (як у англійському перекладі) – немов одразу відкриває він свою ціль. І влучає одразу у серце. Адже хіба не рівноваги або ж гармонії зі світом і у стосунках прагне кожен з нас? Хіба не справжня любов, якої шукаємо ціле життя, освячує наші вчинки, якими б складними вони не були, коли таки зустрічаємо її?

Тож режисер Деніс Деркур разом зі сценаристом і автором однойменного оповідання Бернаром Саше немов пропонують глядачеві сеанс медитації. Камерна історія про віднайдення любові та віри у себе чоловіка та жінки – одна з фундаментальних притч людського життя. І у цьому фільмі ми зустрічаємося з історіями двох героїв, чоловіка – дресирувальника коней та жінки – працівниці страхувальної кампанії, непересічних і достатньо сильних людей, кожен з яких у якийсь момент втрачає рівновагу у житті і майже терпить поразку: один після жахливої травми, інша – після поразки на музичному конкурсі. Тому фільм і розповідає про їхній зустрічний рух до рівноваги та гармонії. Він настільки делікатний у намаганні не перейти червоні межі моралізаторства та банальностей, що навіть у фіналі залишає глядачеві можливість для продовження історії.

Цей фільм розлитий поміж прекрасними пейзажами Нормандії, ушляхетнений близькістю чистокровних коней, просякнутий волею до життя і прагненням щастя. Тут переплітаються кілька видів любові: до музики, до коней, до природи, до найріднішої людини, яку нарешті і майже запізно зустрічаєш. Можливо, саме через таку життєлюбність у фільмі так гармонійно співуживаються класична і сучасна музика. Бах, Бетовен, Ліст, Брамс і сучасний композитор Жером Лемоньє створили ідеальну звукову подушку для розкошування акторською грою Альбера Дюпонтеля та Сесіль де Франс і споглядання за найкрасивішими тваринами, якими є вірні та норовливі водночас коні.

Я особисто отримую величезне задоволення від перегляду таких чесних фільмів, які виглядають як казка. Не через штучно змінену реальність, не через вигадані або ж навмисне деформованих персонажів, а якраз навпаки – коли завдяки максимальній природності героїв, переконливій розповіді та органічній художності фільм через завісу екрану неймовірним, або якщо хочете казковим чином, торкнеться вашого персонального життя.