In есеї

Джульєтта (режисер Педро Альмодовар, Іспанія, 2016)

Що стає справжньою біографією людини коли пробуємо охопити її в цілісності? Кар’єрне зростання? Поетапні зміни статусу? Нагромадження здобутків – матеріальних чи навіть творчих, які можна викласти у резюме чи заповіті? Чи все ж таки емоційні переживання, які складно і часто намарно описати словами, але які формують наш характер і нашу пам’ять?

Ми стаємо людьми тому що вміємо переживати, співчувати, страждати. З дивовижною впевненістю ми говоримо про душевний біль. Часом навіть допускаючи що він може бути сильніший, ніж біль фізичний. Так ми легітимізуємо існування душі, яку ніяк не вдається експериментально виміряти. Так ми в інший, дуже особистісний спосіб, декларуємо потребу віри. Втрачаємо впевненість в релігійних та політичних інституціях, зате наближаємося до правди…

Кіно, у своїй універсальності, мабуть що найближче приступає до розкриття людського у людині. У поєднанні слова, лінії, звуку та кольору намагається виразити її почуття та відчуття. Встановити емоційний зв’язок між вигаданим героєм та власним життям. Саме завдяки емоційному співпереживанню зробити кожного з нас, глядачів, бодай трохи більше людиною. І якщо таке вдається, то можемо трохи більше укріпитись у своїй вірі. Вірі у людину, у її незбагненну духовну природу…

Видатний іспанський режисер Педро Альмодовар володіє унікальним відчуттям кінематографічної естетики. Він ідеально відчуває співмірності між тривалістю кадру та його внутрішнім наповненням. Різцем досконалого скульптора позбавляє від зайвого тексти і надає їм пропорційної глибини та недосказанності. Через естетику предметного світу творить досконалий простір, матеріалізуючи у вигаданому світі кіно ідеалізовані фантазії бунтівливих молодих дизайнерів. Він доводить що візуальний світ кадру можна синхронізувати з музичним супроводом так щоб вони доповняли сценарну мову.

У своєму новому фільмі “Джульєтта” ви відчуєте майже ренесансну    досконалість кіносвіту Альмодовара. У кожному кадрі, навіть у кожному міжкадровому переході!

Фільм сповнений тихої любові. Такої, що без зайвих слів, без пафосних жестів та показових вчинків. Тої, що вміє чекати, що готова перебирати на себе чуже страждання і тамувати чужий біль, терпляче перебуваючи поруч.

Головні герої фільму боряться з часом. Адже час може бути жорстоким і він завжди невблаганний. З ним не домовишся про збереження краси, здоров’я, незмінності почуттів, адекватності пам’яті. Призупинити тлінний вплив часу можна лише збереженням почуттів минулого та безкорисливою любов’ю.

Сюжетні лінії цього фільму (як і більшості інших у Альмодовара) нагадують іберійські орнаменти – заплутані неперервні лінії, що перетворюють химерні візерунки вчинків та їхніх мотивів у фантастичні образи та психологічні моделі. В епіцентрі фільму історія жінки, яка пережила прекрасну любов та швидку втрату коханого, яка виховувала єдину доньку до бунтівливої юності, а потім раптово втратила з нею ментальний та фізичний зв’язок. Ця історія пошуків, чекання та повернення люмінесцентно відсвічує античними легендами про подорожі до підземного світу у пошуках втрачених кохань. І водночас вона розкладається контемпоральним психологічним контрапунктом на мотиви провини і спокути, вірності та зради, довіри та напівправди. Альмодовар ненав’язливо ніби пером ангела, але послідовно, немов невблаганний суддя, проходить по головних почуттях людини – до чоловіка/дружини, до батька/матері, до дитини, до друга/подруги і емоційно заволікає нас слідувати за ним.

У фільмів Альмодовара, як правило, цікавий сюжет. Режисеру це потрібно щоб задати правильний темпоритм фільму. Але найголовніше, що це дозволяє на такому міцному каркасі вибудовувати паралельний – філософський і психологічний – сценарій, який через це не буде обділений увагою глядача.

Цей фільм заколисує образами моря. Море стає його внутрішнім лейтмотивом. Адже глядач мало його бачить, радше більше чує розповіді про нього – то про пригоди Одіссея, то про сувору працю сучасних галісійських рибалок. Проте глядач настільки часто повертатиметься до образів моря, що незчується як  його власна уява заступить сценарну.

Коли Альмодовар здобуває натхнення, то перетворюється на матадора пристрасті. У цьому він органічний іспанець. Пристрасть стає домінантою майже у всіх його фільмах. Вона може відверто виблискувати еротичними гранями, а може бути прихована за вуаллю повсякденності. Але її пульс ви завжди відчуєте. Як і у музиці Альберто Іглесіаса – талановитому і постійному співавтору фільмів Альмодовара. Його музика промальовує контури почуттів героїв, насичує кольоровими емоціями графічні форми вчинків, стає подушкою безпеки під час ваших післяпереглядних рефлексій.

“Джульєтта” – це екранізація оповідань канадської письменниці, нобелівської лауреатки Еліс Манро, творчість якої сфокусована на глибоких почуттях, а її герої (а радше, героїні) опиняються у складних, часом критичних психологічних ситуаціях. Початково режисер хотів назвати свій фільм “Мовчання”, але змінив назву через співпадіння з фільмом Скорцезе, що виходив цього ж року під такою назвою. Зрештою, і “мовчання” було б правдою про цей фільм. Мовчання про почуття жінки, матері, доньки, про які так чесно і проникливо розповідає цей чудовий фільм…

Налаштовуйте світ на краще!..

Олег Яськів

Pedro Almodovar, Julieta, 2016

, , ,