In рецензії

Елегія (режисер Ізабель Койшет, США, 2008)

Осінній час по-особливому відмірює наші дні. Щось раптом стає неважливим, на щось навпаки – починаєш дивитись по-іншому. Діалоги стають монологічними, думки гравітаційними. Шукаєш фізичного тепла поміж відчужених тіл. Очікуєш на початки історій з призабутих власних сновидінь чи прочитаних чужих романів. Хочеш бути персонажем фільму, у якому буденні клопоти винесені за кадр і ти граєш так як би хотів жити насправді…

Фільм «Елегія»  – розгорнута в екранному часі метафора про вибір між фізичною та духовною красою, між правдою та імітацією.

Це дорослий фільм. Чесний, гіпнотичний. Такий, що охоплює клубком запитань різні періоди життя: від молодості до старості. Що вимагає трохи досвіду, трохи розчарувань.

З першого погляду фільм виглядає лінійним і розповідає просто про любов. Як тисячі інших, що неоново кличуть у світ імітацій. Але це лише захисна поверхнева оболонка фільму. Під нею – вже складніша історія про кохання старшого чоловіка до молодої жінки. Професора до студентки. Дещо цинічного і втомленого життям інтелектуала до спраглої емоцій молодої дівчини.

Ми, дорослі та майже дорослі, знаємо що таке трапляється, навіть з нашими знайомими. Але також знаємо що таке значно частіше не трапляється, – хоча могло б – через страх і слабкість, Звички та канони, через несказаність слова і розминання доль. І що ці слабкі (або ж стійкі по-своєму) люди інколи страждають потім через не зроблений крок.

Взагалі, схоже, що ми часто не робимо чогось важливого, ніж робимо. Фільм услід за романом кличе робити вибір. Яким він буде – не можемо знати і в цьому одна з таємниць життя.

Але при зовнішній простоті – фільм насправді несподівано припасований майже для кожного. Він проговорює за нас складні теми, які ми часто соромимось обговорювати навіть з друзями. Тонкими мазками підіймає найважливіші етичні та моральні питання, що стосуються інституту шлюбу, стосунків батьків та дітей, рівності, чесності, прощення, вірності, довіри, милосердя, хвороби і смерті врешті решт. Тобто, це розмова з нами, відвертий діалог про таємниці почуттів та емоцій, осіння елегія про нас. Дивовижно як вдається за відносно недовгий екранний час так глибоко заторкнути настільки багато важливих питань.

Оце вміння говорити про важливі речі правильними словами – одна з ознак високого мистецтва. Фільм знятий за романом відомого сучасного американського письменника Філіпа Рота і літературна сила твору додає енергії фільму. Але сталося це значною мірою завдяки таланту каталонської режисерки Ізабель Койшет, яка добре відчула першооснову і додала притаманного своїй кіноманері елегійного настрою. А також чудовій операторській роботі Жана-Клода Ларі та незабутньому музичному смаку, коли майже кожна нота твору (а часто це з далекої від нас доби бароко) резонує з діями та настроями героїв. Дует прекрасних акторів Бена Кінгслі та Пенелопи Круз – немов партія для фортепіано для двох рук – підхоплюють події фільму та розвивають у різних інтонаціях. Мелодія для двох поступово стає фугою для усіх, величним гімном людським почуттям.

Фільм можна записувати на щоденні цитати і відривати від себе як дні прожитого календаря. Вони – ці прийняті як свої, а отже, фактично власні думки – осідатимуть осінніми вулицями і замітатимуть наші сліди в історії. Адже після нас у кращому разі залишаться короткі історії та ще мелодії, під які їх переповідатимуть вже незнані нам люди через якусь мить безконечного часу, який нам залишається прожити.

Любіть один одного, думайте про ближнього, слухайте відлинаючі мелодії передзвонів, адже вони як говорив колись один бароковий поет “завжди дзвонять за нами”…

Шукайте осінній настрій у кіно. Це ж так прекрасно – ловити невловиме…

Олег Яськів

Isabel Coixet, Elegy, 2008

, , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *