On 22 січня In есеї Like

Шиллер (режисер Мартін Вайнгарт, Німеччина, 2005)

Після електоральних потрясінь Америки, після тривожного запаморочення деяких європейських лідерів, якийсь неспокій важким туманом повзе біля наших ніг, ховаючи слабко прокладені стежки надії. Хоча впевнений, що страх – це лише примара, яку самі впускаємо, коли втрачаємо віру. У такий час добре мистецтво – як киснева маска для альпініста, який починає втрачати надію на перемогу. Хочеться подивитися фільм, який немов різцем скульптора видобуває з масиву часу портрет генія, що вірив у людину, людство та єднання.

Нехай це буде Йоган-Фрідріх Шиллер. Ні, це має бути Шиллер, або ж хтось інший з тієї епохи великих мрійників, які створили сучасну Європу своєю працею. А таких було не так і багато. Отож, поет, філософ, драматург, мистецтвознавець, історик, лікар Фрідріх Шиллер – один з тих хто об’єднав німецький народ, а згодом через два століття і майже цілу Європу.

Блискучий за темпоритмом фільм “Шиллер”, який у своїх сценарних мелодіях відтворює автентику епохи революційних зламів і народження націй. При цьому соціальний вимір творчості Шиллера для режисера не головний. Більшість уваги приділяється спробі перекласти дух поезії, миті її народження на мову кіно. І варто визнати, що зроблено це настільки вдало, що навіть не відчуваєш кінематографічного екрану між нами і поетом. Найвдалішими моментами фільму є ті, де дійсність життєва – з почуттями та переживаннями героїв – переходить у сценічну драму і навпаки, коли неможливо розділити автора від правди життя, коли віриш, що театр повинен саме так віддзеркалювати дійсність і людину. І зовсім неважливо про яку епоху йдеться – народження романтизму з класицизму, як у фільмі, чи перехід глобалізму у регульований хаос, як у наш час.

Фільм режисера Мартіна Вайнгарта свідомо не є вичерпною біографією видатного поета і драматурга. Він розкриває лише найважливіший і вирішальний період його життя, декілька років молодості – коли все було на межі між світлом слави і темрявою забуття – його вірші, його драми, його суспільна позиція, його любов.

Бачимо цілком богемного юнака, відданого мистецтву буквально до останнього подиху, який за покликом серця розриває всі зв’язки професійної надійності, побутового комфорту та життєвої стабільності заради ефемерної слави майбутнього. При цьому фільм не впадає у пафос і ми бачимо людину що падає, але підіймається, розчаровується, але продовжує вірити.

Тому недаремно фільм закінчується мотивами безсмертної мелодії Бетговена до «Оди радості» на слова Шиллера, які фактично окреслили долю Європи на ближчі дві сотні років благанням «Обійміться, мільйони». Що ж, зараз, з останніми змінами в Європі та США, ми перестаємо у цьому гімні Євросоюзу впізнавати власні мрії та мрії великого поета і великого композитора. Схоже, ми втрачаємо слух, а з ним і глузд. Чи остаточно?..