Колись на землі жили атланти і герої. Ми це добре пам’ятаємо – ще з дитинства, коли зустрічалися з ними. А зараз, коли виросли, здається, ніби все позаду: і ті герої, і дорога, і рок-н-ролл, і хіпі, і вільні серця у дикій природі. І здається, що координатами нашої свободи так і будуть корпоративи, Буковель, проплачені мітинги та свята пампуха.

Але Шон Пенн – добрий режисер та прекрасний актор – думає інакше. І герой його фільму – наш сучасник – також. Дивлячись цей світлий, добрий, просвітлений фільм ми справді починаємо думати, що йдемо кудись у далечінь, залишаючи позаду суєту, марноту та інші дріб’язки життя. Десь під серцем чи у тому місці, на яке вказують буддисти, ми відчуваємо зуд тривоги, який кличе нас у дорогу до власної справжності. Насправді ж ми просто дивимося добре кіно у теплі та затишку і лише відчуваємо, як наша душа віддаляється і крокує кудись у далечінь. Така магія справжнього кіно. Така магія справжніх чоловіків. Парадоксально, але незбагненні пропорції дивного, ризикованого, нераціонального і нетипового завжди присутні у всьому справжньому. Фільм переконує, що і сам режисер, і прототип героя, і навіть композитори, відомий рок-музикант Едді Веддер та композитор Майкл Брук – справжні. А чи багато таких у кіно і в житті довкола нас?

Своїм фільмом режисер пробує повернути людину до природи. У незвичний та радикальний спосіб нагадує їй про головне: що справжнім чоловіком можна стати, що справжнє кохання можна віднайти, що Бог – це любов, а щастя десь поруч.

Щоб переконатись у цьому маємо дві години доброї акторської гри, гарної музики та вражаючих краєвидів. Щоб повірити режисеру (і герою), маємо багато ранків життя, кожного з яких не буде пізно зробити перший крок…

Ви не будете зайвими у цій подорожі…

Олег Яськів

"Я мандрую в далечінь", Едді Веддер, Майкл Брукс, Шон Пенн