In статті, українське кіно

Білий птах з чорною ознакою

Українське поетичне кіно виникло під час хрущовської «відлиги» і було специфічним напрямом в кінематографі, фільми якого відрізнялися особливою манерою побудови кадру, монтажу, настроєм, а, головне, – великою кількістю трактувань. Психологічні портрети героїв створювалися за допомогою специфічних операторських прийомів, багатого використання фольклорних мотивів, а соціальні та політичні катаклізми були лише блідим фоном для справжніх людських драм. Українське поетичне кіно – це історія перерваного польоту в масштабах світового кінематографа, воно померло несподівано і не з власної волі. Радянська цензура розірвала рух ентузіастів, фільмами яких, кажуть, захоплювалися Фелліні, Антоніоні та Пазоліні, а Юрію Іллєнку, за чутками, тільки за приїзд до Венеції обіцяли Золотого Лева.

Кадр із фільмуЗа фільмографією цього яскравого представника «кінопоетів» і останнього українського класика можна вивчати історію радянської цензури: здається, жодна картина режисера не з’явилася на світ без конфліктів різного ступеня складності з контролюючими органами. Якщо перший його фільм, «Криниця для спраглих», був суворо заборонений на 22 роки, доступ до другого, «Ніч на Івана Купала», був обмежений на 18 років, то у третього, «Білого птаха з чорною ознакою», доля виявилася ще складнішою. Несподівано потрапивши на найпрестижніший в Союзі Московський міжнародний кінофестиваль, стрічка там тріумфально перемогла під овації шеститисячного залу і захоплені оцінки міжнародного журі. Та, за дивною логікою, доступ до внутрішнього прокату для «Птаха …» був обмежений, тоді як у закордонних кінозалах кіно крутили. Стрічку легше було подивитися у Франції чи Ірані, та у СРСР, тим більше в Україні, – ні, бо «надто шкідлива, особливо для молоді».

Іллєнко розповідає історію бідної і багатодітної сім’ї Дзвонарів, що живе десь у Карпатах, біля кордону з Румунією, в 1937-1947 роках. Кожен з дорослих синів старого батька і трохи контрабандиста в той бурхливий історичний час вибирає свій шлях: хто – в Червону армію, хто – до повстанців, а хто – тихо сходити з розуму. Влада за десять років міняється чотири рази, людські життя стають предметом торгу у всіх сенсах, і вже не зрозуміти, хто правий, а хто винен, і хто друг, а хто ворог.

Бентежив чиновників і приводив в захват глядачів не лише особлива кіномова, яка резонувала з європейськими «новими хвилями», але і національний, не «шароварний» характер стрічки. До того ж, вперше у радянському кіно одним із головних героїв став боєць Української Повстанської Армії, яку було прийнято демонізувати, а ще краще про неї замовчувати, він же промовляє програмну, але дуже небезпечну на ті часи фразу: «Я господар цих гір, і я віддаю тут накази ». В якійсь мірі це об’єднує фільм зі ще однією жертвою радянської цензури того часу – «Перевіркою на дорогах», де головним героєм був власовець, представник іншого «нелегітимного» військового формування. Тільки якщо у Германа його Лазарєв спокутує свою провину перед «батьківщиною», то у Іллєнко персонаж Богдана Ступки просить вибачення тільки у рідних.

Формально фільм все ж відповідає принципам радянського кіно. Так, націоналіст, в підсумку, ламається під гнітом громадськості, комуністи виявляються мучениками і/або героями, а село пізнає всі принади колективізації. Однак Іллєнко користується тут тим же прийомом, що і Довженко у своїй «Землі»: ідеологічна схема у нього тьмяніє на тлі глибокої філософії і розчиняється в дивовижних ракурсах Вілена Калюти. Оператор віртуозно відображає колоритний карпатський побут і величну природу, чого варта тільки сцена з музикантами на фоні палаючого будинку і кадри лісосплаву по гірській річці. Сім’я Дзвонарів, яка з величезними втратами приходить до більш-менш ситого і спокійного життя, – метафора історії Західної (і не тільки) України у XX столітті, що опинилася в жорнах світової історії між свастикою, серпом з молотом, білим польськими та золотим румунським орлом . Цікаво, що кожен історичний поворот у селі зустрічають під час певного обряду. Іноді це весілля, а іноді і похорони, причому останні чомусь здаються більш оптимістичними.

Створена режисером поема дуже сумна за своєю суттю, цю тугу він ховає за народними наспівами та гірким гумором. Іллєнко, що виріс у Сибіру не з чуток знав, що значить бути відрізаним від батьківщини за примхою історичної логіки, як це втрачати рідних внаслідок голоду і про  сім’ї, в яких батько не знає, чим завтра нагодувати дітей. Білий птах з чорною ознакою, за легендою, був раніше людиною, але тепер, покараний Богом, він повинен блукати по і збирати всю нечисть світу. На питання про те, хто і за що завинив з його героїв, режисер відповідати не поспішає, наче натякаючи, що це колективна розплата за гріхи предків, які колись сильно розгнівили вищі сили, а ці землі ще нескоро позбудуться своєї важкої ноші…

 

Білий птах з чорною ознакою, 1970 рік, СРСР, режиссер Юрій Іллєнко

, , , , , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *