Якщо ви ніколи не знали, що таке ненависть власної дитини, значить, ви ніколи не були матір’ю (с).
Бетт Девіс

М’яко кажучи ненайоптимістичніша назва, якось одразу налаштовує на перегляд закоренілої «чорнухи», що в чималих кількостях бродить по території авторського кіно. Або навіть на слешер, ніж Будда не жартує. Але відчайдушна назва по більшій мірі є лише метафорою покаяння за той свій інтимний світ, який раптово вихлюпує на глядача юний Ксав’є Долан. Світ молодого художника, що вустами свого героя Юбера сповідається перед завмерлою аудиторією. Адже навіть повторюючи на екрані слова про ненависть, все одно відчувається розуміння найближчої людини, котре поступово виростає з юнацького гніву. Цей лабіринт метань з крайності в крайність, особливо підкресленій в сцені майже наркотичного монологу Юбера перед матір’ю, і є тим стержнем, на якому міцно тримається «Я вбив свою маму».

Написання сценарію в 17 років, з майже відразу (було б і відразу, якби не логічні проблеми з фінансуванням) дорученою екранізацією, говорить багато про що. Вік автора, разом з досить заїждженою тематикою кризи відносин класу «батьки – дитина», породжують певний скептицизм, очікування того, що ось зараз з екрану поллються сльози юного максималіста з купою надуманих проблем і горою нереалізованих амбіцій. Або ж на зарозумілий спосіб самоствердження, що було б не дивно для хлопця, який займався озвученням ікони цинізму, «Південного парку». Що ж, творчими амбіціями Долан безумовно не обділений, що іноді переходить в нав’язливість бажання зробити ще яскравіше, ще чуттєвіше. Але от де в чому хлопцеві пощастило – він явно талановитий. І в поки ще сирий режисурі прослизає впевненість майстерного диригента на важливому концерті, а погляд щирий і відкритий.

Тематика, як уже говорилося, аж ніяк не нова. В кіно вже було зроблено масу спроб максимально точно відтворити одвічний конфлікт поколінь, різного ступеня успішності. І хоча сама тематика робить фільм трохи вторинним, а візуальні знахідки Ксавьє Долана не є чимось по-справжньому оригінальним, фільм у своєму молодому запалі глядацьку увагу тримає, а відеоряд наповнений енергією і показує цілком уже сформований образотворчий смак художника. У чомусь стрічка нагадує щоденник. Навіть не знаючи автобіографічної спрямованості фільму, це неважко помітити. І чільної ролі Долана-Юбера під час сповнених люті, іноді доволі стомлюючих сімейних сварок. І більш спокійної і відстороненої чорно-білої нарізці з відеокамери, сповіді всередині сповіді. Іноді по екрану починає бродити дух Франсуа Трюффо з фірмовою темою втечі. Та й взагалі, фільм стилістично куди ближче до європейської школі, не дивлячись на північноамериканські коріння. Хоча це все ж таки Квебек, а його переплутати з Францією не так вже й складно.

Емоційність творчого становлення Долана несе в собі і головний мінус «J` ai tué ma mère ». В основному Долан не стільки розкриває мотивацію цього локального сімейного розколу, скільки намагається виговоритися. В силу цього дії героїв не завжди виявляються підкріплені причиною, і іноді балансують на межі істерики. Хоча Долану все ж таки вдалося утримати картину від скочування в банальне копання в пустому побуті. Сильною вдалась гомоеротична постільна сцена – розпусна і талановита одночасно. Але ось такт дотримується не завжди, і сцена з Жюлі у вінчальній сукні злегка тхне едіповим комплексом. Маленький привид кітчу, недоречно випірнув з тимчасово умиротвореного пейзажу. Досить випадковий, що б вважати його незначним. Але ось в іншому, особливо у виборі музичного наповнення, Долана дорікати зовсім не хочеться.

Що Долана буде чекати далі, залежить від нього. Не впасти в бруд, тримати плану все вище і вище – буде складно. Хоча «Я вбив свою маму» фільм нерівний, він все одно надав своєму авторові безліч авансів і очікувань кіноспільноти. Залишилося їх не проґавити. Але чомусь хочеться вірити, що майстерність хлопця буде тільки зростати, а шорсткості його дебюту обумовлено всього лише віком і недосвідченістю постановника. Речима тимчасовими і відносними.

"Я вбив свою маму", Долан, конфлікт поколінь