Інколи випадково побачений фільм чи віднайдена книга нагадують нам наскільки крихке людське життя, наскільки складно проконтролювати свою долю, наскільки небезпечними є сильні почуття, особливо коли вони приходять у невідповідні моменти. Але хіба можна отримати їх на замовлення, хіба легко побудувати свою долю заповнивши to-do-list в органайзері? Весь колос світової культури, від античних трагедій і до сучасних кінодрам, спростовує такі легкі надії. І навіть мистецтво не сильно допомагає, а швидше розраджує чергове серце, зламане незбагненною долею.

Тим не менше ми знову і знову звертаємося до мистецтва, щоб делегувати свої життєві поразки екранним героям, ніби просячи долю позбавити таких випробувань, а якщо ні, то здобути моральні сили, щоб владнати з сильними почуттями, не зруйнувавши ані свого, ані чужого життя. Але для того щоб мистецтво діяло і ставало по-справжньому корисним, воно повинно бути чесним та сміливим і обов’язково стояти максимально близько до людини. Саме таким і намагається залишатися данське кіно, від часів ще “німого” Карла Теодора Дрейєра і до сьогодні.

Можливо, саме у сміливості данського кінематографу слід шукати відповідь на питання успішності данського суспільства. Сміливо дивитися в очі людським слабкостям, вголос говорити на інтимні теми, жорстко табуювати будь-яке моралізаторство, забувати про соціальну сегрегацію, навіть якщо  глядач після перегляду залишиться наодинці з розв’язком закінчення історії.

Сюзан Бір поступово займає провідну сходинку серед чемпіонського п’єдесталу скандинавського кіно. На тлі неврівноваженого Трієра, непослідовного Вінтерберга, розпорошеного Моланда, соціопатичного Каурісмякі, усіх цих яскравих талантів, які тривалий час засліплювали її місце, саме ця жінка залишається найбільш суголосною нашому часу, найкращою психологічною партнеркою урбаністичного європейця, який вже давно не дбає про хліб насущний, а натомість блукає в лабіринті моральних пасток. Втім, її здатність виходити поза межі європейського контексту підтверджена успішними кінопроектами у Сполучених Штатах. Особливо це відчувається у міні-серіалах (“Нічний адміністратор”, 2016 та “Відіграти назад”, 2020), де вона ані на йоту не поступилася якістю художнього фільму на догоду новочасному популярному формату серіалів.

“Відкриті серця” зняті у рамках маніфесту Догма-95, започаткованого Ларсом Трієром та Томасом Вінтербергом як протест проти комерційно дорогого і орієнтованого на обивателя кіно. Попри жорсткі правила фільмування, яких мало хто, втім, дотримувався, головним наслідком Догми стало те, що їхні фільми зуміли виразити людські емоції значно глибше, ніж американські чи європейські блокбастери і мелодрами. Це не повернуло їм масової аудиторії, яка все ще мислить у парадигмі високих бюджетів, драматичних спрощень, спецефектів і попкорну, але для тих, хто хоча б трохи тямить у мистецтві кіна, ще раз промалювало роздільну смугу у кіно між мистецтвом і атракціоном.

Отож фільм, залишаючись у рамках невисокого бюджету та необробленого зображення, втім, вистрибує з гамівних рамок Догми і декорує історію стосунків між чоловіком та його жінками атмосферним саундтреком інді-рок співачки Anggun та бездоганною грою акторів, зокрема Соні Ріхтер та Мадса Міккельсена. Сценарій, як згодом стало звично для кращих фільмів режисерки, немов зумисно провокує гучні емоції у глядача, викликаючи неодмінний внутрішній конфлікт щодо моральних меж найвищих почуттів. Розповідати сюжет перед переглядом не варто, тому що саме його розгортання складає головну інтригу.

Головні питання у кращих фільмах Сюзан Бір лежать у сфері моральності: чи залишати партнера, який трагічно став неповносправним, заради кохання; чи персональне щастя важливіше, ніж загальне добро; як відповідати на насилля проти особи. Її фільми дають сильніші імпульси для роздумів, аніж книги відомих психологів чи соціологів, не кажучи вже про різноманітних тренерів з успішності, тому що на її боці стоїть мистецтво форми – аудіальної та візуальної, мистецтво слова – промовленого чи мовчазного, мистецтво свідчення, бо історії її героїв часом переконливіші, ніж клінічні чи журналістські кейси.

Фільм “Відкриті серця” – це розповідь про великі почуття на тонкій червоній лінії, що розмежовує добро і зло, правду і гріх. Так, він може викликати опір, гарячу дискусію, але точно не залишить байдужим. Тому що торкається стількох сторін людських пристрастей, що дозволяє вірити щирості режисерки у її прагненні зрозуміти людину яка прагне залишатися справжньою, виправдати її у намаганні шукати своє щастя, навіть переступаючи червоні лінії суспільної моралі.

Олег Яськів

Elsker dig for evigt, Suzanne Bier, 2002