За католицькою традицією причастя – це таїнство поєднання з Богом. Людина проходить важливий етап прийняття, спокуту власних гріхів у сповіді. Цей досвід завжди є чимось дуже індивідуальним, однак часто спонукає до багатьох питань, які людина ставить у процесі промовляння тих речей, які турбують її найбільше.  Фільм-притча «Причастя» або «Зимове світло»  Інгмара Бергмана – другий із його «Трилогії віри» – теж виник із питань дуже персональних та глибоких, направлених всередину, а не зовні. За задумом режисера, головна ідея кінострічки мала показувати «людину, яка залишається зачинена у закинутій церкві, насамоті зі своїми думками». Ідентичну сцену ми можемо побачити у самому фільмі, проте сама інтонація всередині сюжету є теж замкненою – маємо багато тиші, мовчання, пауз, довгих сцен, в яких герої нічого не промовляють, за якими можна лише спостерігати. Від перший хвилин вловлюєш, що фільм «Причастя» – для персонального осмислення.

Сюжет охоплює один день із життя священика Томаса, який переживає важкий для себе час сумнівів і зневіри. Його дружина, яку він любив понад усе, помирає. Після цієї трагедії він відчуває, що Бог відвернувся від нього. Протягом багатьох років Томас залишається у тіні свого горя і починає сумніватись у власному покликанні священика.

У фільмі присутні три лінії: нещасної любові вчительки Марти, розчарованого в життя чоловіка Юнеса та священика Томаса, який поєднує в собі дві попередні лінії і які розкривають його два боки – розчарування у Богові, але водночас надію на божественну любов.

Ще один герой – чоловік Юнес, якого привела до священика його дружина,  є відображенням цілковитого зневір’я. Він прочитав у газеті інформацію про наявність атомної бомби у Китаї та можливість чергової війни. Ця інформація дуже налякала його. Натомість дружина Юнеса вважає свого чоловіка важко хворим. Однак потім у приватній розмові з цим чоловіком священик Томас вперше неочікувано для себе усвідомлює власну зневіру:

«Кожного разу, коли я зіштовхував Бога з реальністю, він перетворювався на щось жахливе».

Хоча Юнес прийшов за допомогою до головного героя, ця розмова стає сповіддю для самого священика.

Закохана у головного героя вчителька Марта є відображення відчайдушної, сліпої любові. Вона продовжує бути з ним навіть після жорстокої відмови. Юнес і Марта є втіленням крайніх меж пошуку істини.

У своєму фільмі «Причастя» Бергман часто говорить картинкою. Іноді вона виглядає виразнішою, аніж сюжет. Друга назва кінострічки – «Зимове світло». Власне, події відбуваються взимку, що підкреслює стан тиші, мовчання та заглиблення.  «Причастя» – про самотність, розчарування, але водночас і пошук світла. Цей пошук дуже вдало відображений у роботі оператора – у картинці ми можемо побачити постійне використання світлотіні, яка підкреслює внутрішні вагання головного героя – від божественного до демонічного. Пошук істини головного героя схожий із зимовим світлом, що проривається крізь важкі сірі зимові хмари. Відбиваючись від білого снігу, спочатку воно засліплює, але потім з’являється відчуття очищення, ніби після сповіді.

У своєму фільмі Бергнар рефлексує на тему кризи релігії, віри, моралі та шукає відповідь на питання: чому Бог відвертається від нас? Напевно, подібні пошуки викликані екзистенційними станами людини, яка відчуває втому, страх і своє безсилля, породжене війнами:

«Якби ми були у безпеці і змоги проявити ніжність один до одного. Якби у нас було тільки трохи істини, щоб повірити в неї. Тільки якби ми могли повірити» – промовляє Марта у кінці фільму перед початком вечірнього служіння священика Томаса, проповідь якого ніхто не прийшов слухати, окрім неї.

І хоча цей фільм має назву «Причастя», здається, ніби Інгмар Бергман постійно говорить про сповідь. Протягом усієї кінострічки ми спостерігаємо за тим, як головний герой спокутує свої гріхи. І лише в самому кінці, стоячи у порожній залі церкви, священик Томас вперше починає по-справжньому говорити з Богом. І уявляється, ніби у вікно над ним пробивається холодне зимове світло.

Анна Ютченко

Інгмар Бергман, кіно Швеції, Причастя