Дивлячись кіно, навіть хороше, ми часто піддаємось ілюзії ним розважитись і забуваємо, що кіно – це насамперед найкоротший спосіб духовного діалогу. Адже розвага, навіть найприємніша, швидко забувається, тоді як духовний стан, немов магніт, ще довго корегує життєвий шлях.

Грецький режисер Тео Ангелопулос належав до нечисленної когорти жерців, які перетворили кіно на високе мистецтво. Таке, в якому окрема людина може віднайти персональні відповіді на найважливіші запитання.

Фільми Тео Ангелопулоса – це завжди подорож до основ людини. Подієвість чи пригоди персонажів, якими б цікавими та актуальними не були, слугують радше дорожніми вказівниками на їхньому духовному шляху. Можна навіть сприймати його фільми як кінематографічне доповнення до релігійного життя людини, хоча власне релігійні теми у них не домінують, а лиш переплавлені з естетизмом, гуманізмом чи соціально-політичним дискурсом.

Особлива динаміка його фільмів переводить глядача в глибокий транс споглядання та співпереживання. Такий, що дозволяє бачити більше, ніж повсякденність у житті людей, глибше, ніж побутовість у їхніх розмовах, яскравіше, ніж пересічність їхніх інтер’єрів та довколишніх пейзажів. Тео Ангелопулоса можна вважати найяскравішим представником “магічної поетичності” у сучасному кіно, який дійсність (часом холодну та брутальну) перетворює в універсальні притчі.

Сюжет таких фільмів, як «Пейзаж в тумані» марно переповідати, адже кожен побачить у ньому щось більше, ніж режисер чи автор цих рядків. Сприймайте це швидше за кінематографічне запрошення до спільної духовної мандрівки, у якій кожен займе своє місце і знайде щось важливе для себе…

Topio stin omichli, Theo Angelopoulos 1988

Олег Яськів

Ангелопулос, кіно Греції, поетичне кіно