On 4 березня In есеї Like

Як важливо бути серйозним (режисер Олівер Паркер, Великобританія, 2002)

Весна уже поряд. Вона стекла талими струмками вслід нашим крокам, заповзла теплими променями за пасма шаликів і сонячним теплом торкнулася шкіри. Жінки стали ще цікавішими і віддаленими від реальності. Чоловіки почали відволікатися на непотрібні речі і забувати про нудну необхідність заробляти. Але головнішими за тіло, яке потребує сонця, все ж є мозок, що вимагає гостроти ідей і серце, що просить любові.

Ми входимо у весну через кінематографічну браму у супроводі незрівнянного Оскара Вальда. Еталонна екранізація однієї з найвідоміших його п’єс «Як важливо бути серйозним» атомарно розкладає кіноматерію на первинні елементи і виявляє як вони можуть взаємодіяти – самостійно чи в унісон. Взаємодіяти так щоб захопило дух, щоб мозок прокинувся, а уста посміхнулися. Щоб екран перетворився на дзеркало, у якому бачимо себе та свій світ аж до горизонту мрій.

Концентрація гострот та афоризмів у фільмі вражає – як весняна галявина, що повна пролісків. Мозок, звичний спрощувати емоції у зимовий період, вмикається натхненно як двигун суперкару, який довго простоював у гаражі. Дбайливо перенесена на екран мовленева пастораль першотвору візуалізує слова класика, маркує моральні вади світу, роздягає людину від лицемірства. Читати Вальда цікаво якраз саме через таку близьку дистанцію між його словом і тим, що сам би хотів сказати людям, але не можеш наважитись. А дивитись правильно екранізованого Вальда – це справжній бенкет для інтелектуалів та скептиків позитивної природи людини.

До всього цього інтелектуального демаскування ми отримуємо ще й легку комедію з найчистішим британським гумором. Історія двох двох друзів-аристократів, які намагаються вигідно одружитися на жінках, які намагаються вигідно вийти заміж, і все це по любові – хороший привід для Вальда поговорити з суспільством відверто і розсипати пригошні своїх жартів. Дивлячись цей фільм, потрібно просто піддатися легким крилам справжньої британської комедії. І погодитись, що це якраз той випадок, коли дивитися кіно навіть краще, ніж читати літературну першооснову.

Цей фільм по-справжньому додає радості, такої, знаєте, вітальної, зараз дещо – у клопотах та біді останніх років – вже призабутої. Усмішка не сходить з обличчя під час перегляду. Але це не звичайна «консервна» комедія. Це Оскар Вальд, друзі, у всій своїй нещадній красі. Прискіпливо перенесений на екран і декорований у розкішні інтер’єри епохи модерну, оточений жінками на порозі одруження чи понад межами пристрасті, і чоловіками у пошуках незабутніх пригод з жінками чи без них.

Філігранне потрапляння у «такт епохи» – коли природня розкіш британських палаців стає важливим персонажем у великій грі між Жінками та Чоловіками. Діамантова розкіш акторів (Колін Ферт, Руперт Еверет – обидва окремий дарунок жіночій аудиторії, а ще Джуді Денч та Різ Візерспун) органічно сусідить з природністю живих букетів, які ніби зійшли з картин Фрагонара чи Берн-Джонса. Це не применшує ролі людей, лише возвеличує вплив кожної деталі екранного кадру, над якою працював “майстер екранізацій” британець Олівер Паркер.

Оскара Вальда потрібно читати з записником. Зрештою, цілий наш світ і наше життя потрібно читати з записником. Хтось записуватиме, а хтось пам’ятатиме його уроки. Комусь це вдасться краще і його екранізують. А ще хтось захоплено впізнаватиме власні думки у словах чужих героїв і в такий спосіб відчуватиме власну причетність до вічності. Зрештою, є безліч шляхів як будучи серйозним, залишатись відкритим до ближнього.