Проживаючи кожну хвилину біль і лють, нам як ніколи потрібно шукати прояви людської доброти. Оглядатися і чіплятися за найменші їхні ознаки, щоб повернути собі віру в людину, як розумну і о-дух-отворену істоту. Напевно, в історичному часі людства, добро ніколи не було настільки очевидне як зло. Тому й шукали його невпинно – у релігійних містеріях, філософських  роздумуваннях, поетичних натхненнях, музичних звуках, екранних формах. Інколи, вже майже втративши надію, несподівано помічаєш добро там, де його начебто не повинно бути. Для когось це стає персональним прижиттєвим чудом. Комусь повертає віру. А для більшості надає життю справжньої вартості.

Видатні італійські режисери брати Тавіані у пошуках людини пішли у в’язницю суворого режиму, у якій театральний режисер Фабіо Каваллі створив театр і ставить Шекспіра – напевно, єдиного автора, який у своїй творчості зумів підняти більшість універсальних моральних та філософських проблем людини. Емма Андієвська, шукаючи метафори для передачі стану сум’яття сучасної людини, колись писала, що “світ – це суцільні входи і жодного виходу”. Відтак, метафору в’язниці можна і потрібно розгорнути і поза її стіни.

У результаті, розмінявши дев’ятий десяток життя, вони зняли один з кращих своїх фільмів. Можливо, у їхньому випадку кожен прожитий рік, віднімаючи фізичні сили, додає мудрості та досвіду. Це очікуване пояснення, вірне для більшості. Але хочеться вірити в інші припущення, зокрема таке, що справжній художник прагне відчувати час та людину і тому вчиться цьому ціле життя.

“Цезар має померти” – органічний сплав художнього і документального кіно. Усі актори – справжні злочинці, що відбувають терміни за важкі злочини, убивці, наркодилери та мафіозі. Їхній режисер грає самого себе і прагне у такий спосіб повернути їм надію, а для когось віднайти сенс життя. Адже це ніколи не пізно.

Драматургія Шекпіра у такій інтерпретації набуває особливої сили достовірності та універсальності. Історія про обов’язок, зраду та політичні інтриги легко проектується у сьогодення.

Важливо зрозуміти, що мистецтво якщо й не лікує та ушляхетнює людину, то вже напевно відкриває перед нею безодні. Витончена гра світлом у фільмі – ніби метафора кольорового світу духовності та чорно-білої реальності – покликана загострити перед людиною дилему вибору.

“Лише після зустрічі з мистецтвом ця камера стала для мне в’язницею” – говорить один з персонажів фільму на підтвердження дієвості сили мистецтва. У цьому важлива, але не єдина чеснота фільму.

Нагороди: Золотий ведмідь та приз екуменічного жюрі на Венеціанському кінофестивалі

Paolo e Vittorio Taviani, Cesare deve morire, 2012

Олег Яськів

брати Тавіані, кіно Італії