Легендарний Вуді Аллен має гарний талант розповідати красиві історії про людські трагедії. Його легко впізнаваний стиль, у якому змістовні діалоги задають швидкий, “так щоб не відірватися”, ритм, а атмосферна музика ненав’язливо занурює глядача у правильний настрій. В результаті майже завжди гарантоване задоволення від фільму та сувій внутрішніх роздумів про головне, який можна розгортати довгими суботніми вечорами.

Як справжній майстер, режисер дозволяє собі вільну гру чужими ідеями, переспівуючи шедеври інших, при цьому обов’язково створює нетривіальні інтерпретації, які конкурують і часто перевершують оригінали.

В основі “Жасмин” – легендарний “Трамвай “Бажання”, п’єса та фільм американського класика Еліа Казана, що став знаковим для цілого покоління п’ятидесятих-шестидесятих років минулого сторіччя.

Але Вуді Аллен йде далі і розвиває тему ілюзорного щастя, швидкоплинності долі, вічного ціннісного та етичного конфлікту різних соціальних верств, вже у нашому сторіччі. При усій серйозності намірів режисера фільм вийшов елегантний і дотепний, саркастичний і водночас насичений гуманізмом. Для Аллена така поліжанровість не характерна, але досконалість, досягнута у цьому фільмі, навіть для нього рідкісна. Після блискучої європейської дилогії (“Матч-пойнт” і “Мрії Касандри”) та блідості наступних робіт, “Жасмин” знову підтверджує високу творчу спроможність немолодого класика.

Кейт Бланшет, інший окрім режисера автор успіху фільму,  створила переконливий, багатогранний і водночас неоднозначний, але, без сумніву, зворушливий образ жінки “на межі” краху всього, що було чи лише уявлялося. За що справедливо отримала Оскара.

У час, коли інформаційні технології та ріст добробуту, здавалося б, стирають передумови для багатьох конфліктів і персональних драм, ми розуміємо, що людина духовна змінюється повільніше, ніж технічний прогрес та ґанджети, якими вона обвішана. Ми розуміємо, що знайти справжню – чесну, безкорисливу, чуйну до ближнього – людину зараз так само складно, як і колись. Ми усвідомлюємо – на прикладі героїв фільму та власних життєвих історій – що “щастя” не у матеріальному чи статусному, а в чомусь іншому. Любити по-справжньому, допомагати щиро, віддавати легко, забувати зло…

Про це фільм, а не лише про руйнування матеріального та внутрішнього світу героїні – трагічної, але лише однієї з мільйонів історій, які відбуваються зараз і поміж нас.

Woody Allen, Blue Jasmine, 2013

Олег Яськів