Інколи людині потрібно відпочити. Не лише, і не стільки у звичному розумінні – як от десь далеко від дому чи в колі друзів – а відпочити, для того щоб подумати. Адже думка – це найбільший наркотик. Втомлена обов’язками та стосунками, сучасна людина думає фрагментарно, поміж іншим. Тим самим процес роздумування вихолощується та спримітизовується. Тим не менше, голод на роздуми залишається. Ми несемо його зі собою, як персонаж роману Гамсуна, розглядаємося довкола в надії вгамувати його. Але постійно немає часу. Або немає приводу…

Новий фільм Теренса Маліка – якраз той достойний привід, який змушує людину зупинитися і задуматися. Над багатьма речима, важливими і не надто, потрібними і не зовсім. Але імпульс духовності, який йде від цього фільму, настільки потужний, що складно залишитись байдужим і не приділити собі часу на думки. Адже нам однаково потрібно, схожо до героя Маяковського, час від часу зупинятися і зішкрябувати зі себе накип буденності та корали черствості. Тож чому не зробити це зараз.

“Дерево життя” – справді потужний імпульс для очищення власного духу. У ньому багато запитань, але мало відповідей, багато внутрішньої болі, але мало зовнішнього страждання. Це така собі матриця духовних роздумів для кожного. Це особливо дивовижна музика, яка налаштовує на інший лад. Це обережна, але водночас смілива спроба осучаснити духовність людства нового тисячоліття.

І якщо виходити з того, що фільм отримав Золоту пальмову гілку у Каннах, тобто визнаний кращим фільмом року, спроба ця не марна, а результат – зовсім не безнадійний…

Олег Яськів

The Tree of Life, Terrence Malick, 2011

"Дерево життя", кіно США, переможці Канн