“Довгі заручини” – незвичайний фільм про вірність та повернення. Повернення – одна з базових  історій, які люди розповідають упродовж сторіч. Письменник Себастіан Жапрізо першим відчув потребу розповісти історію про повернення у двадцятому сторіччі.  Вийшов прекрасний роман про кохання та вірність, подорожі та зради, втрачене покоління і велику надію. Роман, обрамлений апокаліптичними картинами першої світової війни.

Режисер Жан-Пєр Жене довго мріяв екранізувати цей роман, мабуть, відчувши у ньому прихований потенціал кінематографічної енергії та можливість розгортання міфу. Вийшов дивовижний фільм про повернення. Розгорнутий міф про вічну подорож у пошуках власного щастя. Крупними мазками таланту вписаний у скрижалі людських роздумів про війну та мир, вірність та зраду, надію та відчай.

Цей фільм надовго залишається з вами, як вірний друг, якого розумієш і який розуміє тебе. Він, попри подекуди страхітливе історичне тло, залишає відчуття блаженної насолоди від дії, зображення, музики, акторської гри, діалогів. Тобто, від усіх складових фільму. Це велика рідкість такого впливу на глядача.

Заслуга режисера і письменника у цьому величезна. Кожен – справжній талант, який бачить світ у найдрібніших деталях. А саме з деталей складаються нитки життя людини та виплітаються її надії на щастя.

Сам фільм, як добре вино, багатий на відтінки та смаки. Перше враження від жорсткого і реалістичного зображення картин війни змінюється тонким присмаком епохи мирного життя по іншу сторону мороку війни. У післясмаку залишаються майстерно прописані персонажі, які нагадують власні сни чи мрії. А на згадку – відчуття містерії світла, звуків, кольору, слів, облич.

Це стихія режисера Жан-П’єра Жене, який у своєму попередньому культовому фільмі “Амелі” створив інший розгорнутий міф – про дивовижні заломлення світу незвичайної дівчини. У нашому фільмі головну героїню знову грає Одрі Тоту, але це вже не легковірна Амелі, а героїня античної трагедії, силою уяви авторів перенесена у двадцяте сторіччя. Окрім Тоту, у фільмі задіяні інші блискучі акторки, як от Маріон Котіяр та Джоді Фостер, які ювелірно представляють відмінні типи жіночих характерів та доль. Таким чином при загалом чоловічому тлі фільму його характер все ж більше жіночий.

Але годі розповідати про фільм. Додам лише, що надзвичайно атмосферну музику для нього написав Анджело Бадаламенті.

Для України, а ми думаємо про неї у ці дні постійно, фільм потрібний. Його краса та естетика лікує душу, воєнний реалізм готує до найгіршого. А переможний фінал вселяє надію…

Приходьте…

Jean-Pierre Jeunet, Un long dimanche de fiançailles, 2004

Олег Яськів

Жан-П'єр Жене, кіно Франції, Одрі Тоту