Гра, де над спокусливими ставками, складеними з любові, пристрасті, грошей, влади (потрібне підкреслити) незмінно присутня похмура тінь круп’є-Смерті, що потирає руки в приємному очікуванні неминучого – майже штамп. Слуга мистецтва, який розкладає подібний пасьянс, повинен чудово усвідомлювати всю небезпеку скочування в махрові кліше. «Sleuth», більш ніж вдала п’єса Ентоні Шеффера, уникнувши цих підводних рифів, стала помітною подією на Бродвеї 70-тих і як бонус, удостоївшись дуже гідної екранізації. Фільм, котрий на мажорній ноті завершив кар’єру класика британського кіно Джозефа Лео Манкевича, явив собою хрестоматійний приклад віртуозного трилера, котрий з однаковим умінням перетасовує як візуальні авторські пошуки, так і тонку смислове складову. Арія маестро, виконана без фальші, вишукана страва для вдумливого споживання.

«Гра навиліт» – той випадок, коли розіграна парою майстрів реприза виглядає куди вражаюче багатьох епічних полотен, а більш ніж двогодинної хронометраж – не вимотуюча боротьба, а скоріше подарунок. Так би мовити, можливість подовше розбиратися в хитросплетіннях цинічного, жорсткого, але все ж біса красивого протистояння двох сфінксів, що по черзі вибудовують багатоходові комбінації. Моторошні майстер-класи, кожен з яких може окропити кров’ю дорогі підлоги маєтку, який з усмішкою спостерігає за вируючим в його стінах фантасмагорією. Не дарма наповнений саморобними секретами будинок напівбожевільного Уайка постає метафоричним цирковим манежем, де два регочучих клоуна влаштували криваві розіграші на потіху навколишніх ляльок, на які час від часу концентрує свою увагу камера. Правда, іноді цей монтажний перехід виглядає занадто різким, що трохи псує враження від цікавого «другого дна».

До мозку кісток англійська стрічка, «Гра …» з чималою часткою «чорної» іронії перетворює бій двох самців за право володіння, вибачте, самкою, навіть швидше з гордості, ніж через любов, в естетську війну одержимих грою маніяків. Нехай стоять вони на різних соціальних щаблях, але по суті рівні інтелектуальні супротивники, щиро зневажають один одного з усім безумством ревнивих маріонеток на нитках своїх пристрастей. І титулований літератор Ендрю Уайк, з головою зануреного в вигадані життя своїх геніальних сищиків, і безвісний перукар Майло Тіндл, полонений амбіціями, бачать у ворогу те, що кожному з них не вистачає – молодість і силу для одного, статус і багатство для другого. Нічиї тут не буде за визначенням, ставки повинні досягти свого логічного апогею, після якого чийсь світ завалиться, а лялькова аудиторія вибухне вдячною, і в той же час знущальною овацією.

Легкі «блакитні» відтінки, про чималий присутність яких в англійському мистецтві міркували вже всі, кому не лінь, цілком відчутно присутні і тут. Нехай і не настільки помітно, як в прямолінійному, немов рейки, рімейку Кеннета Брани. У «Грі …» Манкевич це обіграє з властивим представнику старої школи витонченістю, додаючи сексуальну ноту конфлікту двох чоловіків. Вбраний у жіночий одяг Кейн, млосним голосом пропонує поцілунок вдягнутому в перуку і костюм плейбоя XVIII-го століття Олів’є – образ вражаючий в той же час досить порочний, що в несподівану площину переводить наповнену тестостероном сутичку Уайк і Тіндл. Як і фінт режисера, котрий включив в титри неіснуючих акторів, цей штрих додає картині якусь хиткість, вельми придатну для жонглюючих об’єктивною реальністю персонажів-гравців.

 Театр, що складається тільки з двох акторів, базується в першу чергу на їх харизмі та акторському таланті. Лицедіїв, задіяних Манкевич, природа не обділила що одним, що других. Лоуренс Олів’є, можливо, головний британський актор незалежно від часових рамок і найвідоміший Гамлет світу, в особливих рекомендацій не потребує. Втім, як і молодий Майкл Кейн, нині вже живий класик зі всіма витікаючими ярликами «must-see» для його головних картин. Бездоганна гра, справедливо отримала свої «оскарівські» номінації для обох виконавців, з легкістю утримує глядацьку увагу, дозволяючи насолоджуватися найменшими нюансами акторської вистави. Причепитися можна хіба що до парочки непотрібних істерик Кейна, але і вони не особливо дратують.

Добротна постановка мізансцен і висока технічна майстерність (якщо забути про «дитячі» ляпи на зразок визираючих з вікон тіней знімальної групи), разом з недурними діалогами, котрі дістались картині від літ основи,  створюють практично ідеальну в своїй структурі багаторівневу картину, відмінний екземпляр made in England. Завдяки недавньої переробці, котра за всіма статтями не дотягує до оригіналу, «Гра навиліт» тепер з повним правом може називатися класикою. 138 хвилин споконвічно джентльменського кіно, розваги вищої проби.

"Гра навиліт", Манкевич