Людина рідко буває чесною зі собою, а ще рідше – чесною з іншими. Вона вимушено або добровільно живе у декораціях своїх та чужих показних манер і потрібних слів, своїх і чужих вчинків, які викликають мінімальний опір оточення. На цій сцені межі між добром і злом малопомітні, а правила ходів – чітко не прописані.

Не дивно, що людина помиляється, не дивно, що кривдить іншу, не дивно що втрачає і віднаходить внутрішню рівновагу та віру в людей. Бо кожне навіть найменше зло, завдане свідомо, кожен душевний біль, завданий несвідомо, відбирає у нас по крихті віру в людей, у першість почуттів, у силу правди, у важливість довіри, у можливість справедливості. Тому нам потрібна сцена чи екран, які відіграють роль викривленого дзеркала, у якому через гру інших ми розрізними себе. Тому нам потрібна ця тиша – перед, під час і після перегляду – щоб зрозуміти інших, щоб пізнати себе і щоб повільно, тихо, по крихтах повертати свою віру у себе та інших. Бо життя – це синусоїда підйомів та падінь, перемог та поразок. І оскільки ми ніколи не самі, ми не справляємося з усім самі, то нам потрібна допомога. Тому нехай це буде мистецтво.

Англійський письменник Джон Бойнтон Прістлі – один з найглибших дослідників людської психології і водночас, будучи лівим за переконаннями, жорсткий критик буржуазного суспільства і обивательських манер. Його п’єси – відточені літературні портрети характерів у декораціях епох. Їхня гострота проникає глибоко за обладунки пристойності, якими люди захищають свої потаємні поведінкові мотиви, а мова – досконало влучна і позбавлена зайвих прикрас.

У доробку письменника є дві сильні п’єси і обидві були вдало екранізовані: “Небезпечний поворот”, знятий у 1972 році, став одним з кращих радянських фільмів, а значно новіший “Візит інспектора” – одним з кращих британських фільмів. Обидва – еталонні психологічні драми у декораціях єдності простору і дії, які не сходять як з театральних сцен, так і екранів кінотеатрів. І хоча дія обох п’єс відбувається в уже віддаленому майже на сторіччя минулому, їхні емоції та послання щодо соціальної відповідальності, гуманізму, справжності почуттів залишаються критично актуальними і сьогодні.

Якщо ж говорити про “Візит інспектора”, то, окрім іншого, цей фільм – еталонне відображення британськості у манерах, звичках, розмовах, емоціях, костюмах та декораціях. Серед іншого, можливо, тому що він створений компанією ВВС, яка завжди досконало уважна до деталей та атмосфери у своїх фільмах. Початок минулого сторіччя, за два роки до початку Великої війни, тепле вечірнє світло канделябрів, костюми-трійки, вечірні плаття, старовинні портрети на стінах, багатий стіл і велика родина за святковою вечерею, на якій оголошують заручини між молодими представниками двох заможних родин. Цю ідилію порушує візит інспектора поліції, який розслідує причину смерті молодої дівчини. Так розгортається драматичний турнір, на якому персонажі фехтують своїми переконаннями та цінностями, поступово відкриваючи свої приховані портрети.

Режисура та сценарій фільму продумані настільки, що важливою стає кожна хвилина. Мінімалістський за формою, фільм, втім не обділений доброю музикою і блискучого грою британських кіно- і телевізійних акторів. Перед нами розгортається велика драма родини, яка розпадається на маленькі драми окремих членів цієї родини, в яких з’ясовується, що у кожного в душі є завіса, за якою ховаються помилки минулого, з якими доводиться жити, жертвуючи сумлінням, довірою та перспективою.

Але це долі екранних героїв, які не обов’язково повторювати. Нам просто потрібно вірити. Якщо не в людей, то в Бога. Але краще і в перше, і в друге. Тоді ми ніколи не залишимося самі.

Приходьте. Спробуємо.

Олег Яськів

BBC films, британське кіно, Джон Бойнтон Прістлі, екранізації, європейське кіно, психологічна драма