In есеї

Скрижалі долі (режисер Джим Шерідан, Ірландія, 2016)

Важкі часи всупереч своїм лихим намірам здатні не лише здеградовувати людську гідність, але також загострювати людські почуття, додавати їм цінності, надовго прописувати кохання у скрижалях пам’яті. Проте лише відійшовши на певну історичну відстань, можна зрозуміти не лише неоднозначну роль подій, але й справжню цінність пережитих людьми почуттів.

Фільм режисера Джима Шерідана “Скрижалі долі” є не лише гідним зразком зворушливої історії любові у координатах війни та несправедливостей світу, але й рідкісним прикладом відмінного від британського, але якісного ірландського кіно.

У центрі уваги історія драматичної долі жінки, яка міцно і віддано любила, але на перепоні її почуттів встали складні історичні обставини. Фільм і справді дає несподіваний погляд на події другої світової війни з точки зору ірландської історії, в якій традиційні ролі “друг-ворог” перемішались у складному пасьянсі. У традиційний багатогранник кохання вплетені національні та релігійні стигми ірландців та британців, які навіть у часі грандіозних битв великої війни не полишали зводити свої локальні взаємні порахунки. Навряд чи хтось вигравав від цього у той час, але точно страждали люди, тому що історія і політика майже не помічає людських емоцій, що вже казати про любовні почуття жінки.

Втім, “Скрижалі долі” – це насамперед ліричний, майже інтимний фільм, а не політична гравюра. Плинний розвиток дійства, меланхолійні пейзажі, поетична камера, пронизлива психологічно влучна музика, вишукана мова і розумні діалоги – ось формотворчі колони цього прекрасного фільму. А пізня, вистигла у часі, краса легендарної Ванесси Редгрейв і квітуча привабливість молодої Руні Мари дають різні проекції на почуття жінки. Адже хоча розповідь ведеться від імені старої жінки, яка на сторінках щоденника розповідає про свою велику любов і ті перепони, які забрали її від неї, проте головними для героїні є спогади її молодості. На протилежній же стороні цієї історії кохання скульптурно прописані образи чоловіків, які під різними ракурсами проявляють свої мужні чи шляхетні або й підступні риси. Серед них найвідомішим для глядачів є, звичайно, Ерік Банна, відомий за роллю Гектора у легендарній “Трої”.

Режисером фільму став, мабуть, найвідоміший ірландський режисер Джим Шерідан, який у дев’яностих прославився фільмами “В ім’я батька” та “Моя ліва нога”. Шерідан і у цьому фільмі знову повертається до непростої історії ірландського народу, яка у багатьох аспектах надто схожа до української, тільки цього разу фокусує увагу не стільки на політичних аспектах, а на тому як відлуння історії трагічно деформує або й навіть руйнує долю людини.

Такий фільм зараз особливо потрібний нам – він може й не загоїть душевних ран, але й не підсилить тривог. Натомість, без сумніву, він змусить кожного переглянути власне життя у координатах почуттів та допоможе відновити баланс цінностей у напруженому диполі особистого та суспільного.

Олег Яськів

, , , , , ,