Важкі часи всупереч своїм лихим намірам здатні не лише здеградовувати людську гідність, але також загострювати людські почуття, додавати їм цінності, надовго прописувати кохання у скрижалях пам’яті. Проте лише відійшовши на певну історичну відстань, можна зрозуміти не лише неоднозначну роль подій, але й справжню цінність пережитих людьми почуттів.

Фільм режисера Джима Шерідана “Скрижалі долі” є не лише гідним зразком зворушливої історії любові у координатах війни та несправедливостей світу, але й рідкісним прикладом відмінного від британського, але якісного ірландського кіно.

У центрі уваги історія драматичної долі жінки, яка міцно і віддано любила, але на перепоні її почуттів встали складні історичні обставини. Фільм і справді дає несподіваний погляд на події другої світової війни з точки зору ірландської історії, в якій традиційні ролі “друг-ворог” перемішались у складному пасьянсі. У традиційний багатогранник кохання вплетені національні та релігійні стигми ірландців та британців, які навіть у часі грандіозних битв великої війни не полишали зводити свої локальні взаємні порахунки. Навряд чи хтось вигравав від цього у той час, але точно страждали люди, тому що історія і політика майже не помічає людських емоцій, що вже казати про любовні почуття жінки.

Втім, “Скрижалі долі” – це насамперед ліричний, майже інтимний фільм, а не політична гравюра. Плинний розвиток дійства, меланхолійні пейзажі, поетична камера, пронизлива психологічно влучна музика, вишукана мова і розумні діалоги – ось формотворчі колони цього прекрасного фільму. А пізня, вистигла у часі, краса легендарної Ванесси Редгрейв і квітуча привабливість молодої Руні Мари дають різні проекції на почуття жінки. Адже хоча розповідь ведеться від імені старої жінки, яка на сторінках щоденника розповідає про свою велику любов і ті перепони, які забрали її від неї, проте головними для героїні є спогади її молодості. На протилежній же стороні цієї історії кохання скульптурно прописані образи чоловіків, які під різними ракурсами проявляють свої мужні чи шляхетні або й підступні риси. Серед них найвідомішим для глядачів є, звичайно, Ерік Банна, відомий за роллю Гектора у легендарній “Трої”.

Режисером фільму став, мабуть, найвідоміший ірландський режисер Джим Шерідан, який у дев’яностих прославився фільмами “В ім’я батька” та “Моя ліва нога”. Шерідан і у цьому фільмі знову повертається до непростої історії ірландського народу, яка у багатьох аспектах надто схожа до української, тільки цього разу фокусує увагу не стільки на політичних аспектах, а на тому як відлуння історії трагічно деформує або й навіть руйнує долю людини.

Такий фільм зараз особливо потрібний нам – він може й не загоїть душевних ран, але й не підсилить тривог. Натомість, без сумніву, він змусить кожного переглянути власне життя у координатах почуттів та допоможе відновити баланс цінностей у напруженому диполі особистого та суспільного.

Олег Яськів

воєнна драма, Джим Шеридан, екранізації, Ерік Банна, європейське кіно, кіно Ірландії, психологічна драма