Перебуваючи під млином геополітичних тривог, економічних непевностей, світоглядних розгубленостей, приватних дезорієнтацій, людина шукає опори: в інших людях, які підставлять доречний лікоть, у книгах, які підкажуть правильні думки, у мелодіях, яка стишать хаотичний шум думок, у фільмах, які все це візуалізують і перекладуть на мову приватних надій.

Новий фільм “Життя на повторі” у своєму задумі намагається стати саме такою простою, тихою приватною відповіддю глядачеві на універсальні виклики позаекранного життя..

Стрімкий, немов ритм сучасного життя, сюжет фільму поєднує реальність з майже казковою історією, але з тих історій, в які віриш ще з дитинства. Успішний топ-менеджер автомобільного гіганта, який досягнув фінансових вершин, але своєю невпинною зайнятістю і працьовитістю продовжує руйнувати своє здоров’я, тільки дійшовши до межі зі смертю, нарешті отримує шанс розпочати нове життя. Тільки цього разу він опиратиметься на інші цінності та пріоритети. Співпраця з молодою лікаркою-логопединею повертає головному герою не лише мову і професію, але й нові, небачені раніше барви життя. Так, фактично заново народившись, він відкриє для себе новий світ – світ простих бажань, добрих людей, щирих стосунків, справжньої любові.

Будучи літературною адаптацією автобіографії Крістіана Штрейфа, колишнього директора концернів Aurbus і Peigeot-Citroen, режисер Ерве Мімран, який виступив також сценаристом, перетворив приватну історію на моральну історію, тим самим надавши їй універсальних сенсів. Заявлений як комедія і драма, фільм і є сучасним прикладом драматичної комедії, надтонкого жанру, який так рідко вдається сучасним авторам. Адже про здавалось би складні речі фільм розповідає напрочуд легко і зі світлим настроєм. Про те, що людині завжди можна допомогти, що людина завжди може розпочати все спочатку, що людина завжди може перемогти, але лише за умови, якщо сама не здасться і коли поруч будуть дбайливі люблячі люди.

Головну роль зіграв Фабріс Лукіні – один з кращих серед “незіркових” акторів Франції. Маючи самобутній драматичний талант і менш самобутню зовнішність, йому тим не менше напрочуд вдало вдаються складні, реалістичні і непафосні ролі, причому однаково як у фільмах про сучасність так і у костюмованих історичних стрічках. От і в цій роботі він втілює образ чоловіка, який після неважкого, але прикрого інсульту, втрачає всі свої професійні досягнення, але знаходить у собі такі риси і сили, які дозволяють піднятися і відродитися у новому житті.

Охоплюючи різні кола повсякденності, стигматизуючи звиклі життєві проблеми, ідеї фільму тим не менше опираються на людську доброту, яка насправді нікуди не зникла з вулиць та офісів, просто стала важче помітною. От фільм і допомагає нам помічати її. Вчить цінувати прості речі. А вони не так і далеко від нас, інколи зовсім поруч, інколи на відстані незначних зусиль. Прикметно, що головний герой таки виходить на свою дорогу, проходить свій El Camino, який він проходить разом з донькою, нарешті повернувши духовно собі доньку, а доньці – присутність батька.

Друзі! Нам потрібні такі фільми, витримані на доброті. Кожному, кого затягує вир гонитви за ілюзіями та карколомний лабіринт соціальних контактів, потрібні такі фільми. Бо вони справді лікують і часом краще, ніж терапевти чи фармацевти.

Олег Яськів

El camino, драми, екранізації, комедії, Фабріс Лукіні, французьке кіно