Бельмондо швидко став символом. Спочатку – “нової хвилі”, швидкоплинної течії французького авторського кіно, яка відкрила нові його форми та дала світу кількох талановитих режисерів. Дещо пізніше актор зробив свій вибір на користь комерційного кіно і майже одразу став улюбленцем масового глядача в образах то шармовитого ловеласа, то нездоланного супермена, а то й добродушного блазня. Тому в його фільмографії мало “серйозних фільмів”. Ще менше серед них тих, які пережили свій час і ще можуть зацікавити не лише вередливих естетів, але і звичайного, масового глядача, який любить хороше кіно за емоції, правду та простоту.

Лише в останньому своєму фільмі актору вдалося стати героєм такого кіно. “Людина та її собака” – це не черговий фільм “з Бельмондо” з усіма його коронними рисами, а фільм навіть почасти про Бельмондо. У ньому перед нами постає людина зі своїм життєвим сумом та спогадами про вже майже прожите до кінця життя. Втім, режисер Френсіс Юстер промальовує більш універсальний образ людини, аніж сторінки біографії популярного актора. Це до щему справжня, хоч і вигадана історія – історія про самотнього старого чоловіка, який втрачає не лише життєві сили, але й життєві ілюзії і знаходить підтримку не так в людях, скільки у своїх витриманих часом переконаннях та вірній собаці, яка випадково стала йому найкращим другом.

Фільм повільний, немов кроки старої людини. Проте саме такий ритм дозволяє розсмакувати життєву мудрість, вкладену в уста головного героя. Саме такий ритм дозволяє заглибитись у себе і почути відлуння поставлених запитань у власній душі. Це фільм-зустріч зі собою, у якому б віці ви не були. Це фільм-медитація і фільм-прощання. Бельмондо прожив ще довгих тринадцять років після нього, але вже не в кіно, повільно затухаючи, немов далека, колись яскрава зірка.

Розуміючи важливість цього фільму для актора – адже раніше він пережив важкий інсульт і було мало надій на його повернення у кіно – свою повагу та солідарність з ним виявили його численні колеги. Відтак, у фільмі свої маленькі і навіть епізодичні ролі грають Макс фон Сюдов, Робер Оссейн, Даніель Ольбрихський, Франсуаза Фабіан, Емануель Ріва – легенди кіно, які знали та любили актора ще молодим.

Не зайвим буде вказати, що цей фільм став вільним рімейком класичного неореалістичного фільму Вітторіо де Сіки “Умберто Д.”, який чимало критиків відносять до найзначніших досягнень світового кінематографу. Як і у першооснові, в осерді фільму Юстера зберігся великий гуманізм і мудрість прийняття життя. А сам Бельмондо вперше у своїй довгій і плідній кар’єрі зіграв цілком драматичну роль.

Бельмондо попрощався з кінематографічним світом ще у 2009 році, знявшись у своєму останньому, філософському, людяному, просякнутому іронією та надією фільмі. Ми ж прощаємося з великим актором зараз, коли завершилося його земне життя. З вдячністю за радість та оптимізм, які він дарував поколінням глядачів усього світу.

Олег Яськів

драми, жан-поль бельмондо, французьке кіно