Незважаючи на невичерпну щедрість італійської землі на таланти, яка, здається, ніколи не вичерпається, і віддаючи всю заслужену шану титанам повоєнного італійського кіно, все ж таки найтоншим, найбільш авантюрним серед кількох генерацій режисерів залишається Бернардо Бертолуччі.

І хоча його “Мрійники” не стали кращими у фільмографії режисера, проте без них важко уявити розвиток європейського кіно. Саме цей у чомусь манірний, наскрізь декадентський, почасти снобський фільм став кінематографічним підписом до цілої бурхливої епохи європейських шестидесятих. Поставив цей підпис режисер, який увійшов у велике кіно саме в цей час, а завершив свій шлях уже в двадцять першому сторіччі.

Як і більшість кращих фільмів Бертолуччі, “Мрійники” вимагають від глядача особливого настрою. Адже Бертолуччі максимально наближує екранну розповідь до емоцій та поглядів глядача і відбутися байдужістю чи очікуванням екшну чи мелодраматичних емоцій не вдасться.

Фактично цілий фільм – це захоплива кіноманська гра у творення паралельної реальності зі світу кіно, адже за вікном квартири, у якій переховуються герої, вирує інша реальність – студентські заворушення в Парижі 1968-ого року, які мало не переросли у справжню революцію. Здається, що героїв – а це троє студентів: два друга та сестра одного з них – більше хвилює гра уявна, гра з образами, фантазіями і не тільки кінематографічними, але й еротичними. Але насправді відчутним пульсом б’ється інше, справжнє життя та нові ідеї, які заносить на крилах молодечих надій студентська революція. І завдяки такому контрастному протиставленні режисер досягає глибокого прозріння що в один, що в інший світ.

Присвячуючи свій фільм світу кіно, режисер створив найбільш еротичне освічення в любові до кіно. Але водночас це фільм не лише про любов до кіно. Це фільм і про велику любов, яка лише тремтливо зароджується на кінчиках губ та пальців молодих героїв через перші еротичні відкриття.

Бертолуччі пропонує романтичне запрошення не лише до кіноекрану, але й на побачення з власними мріями та спогадами. Тобто, “Мрійники” – це фільм про пригадування, часом навіть того, що ніколи не траплялося, а просто мріялося. Кіно – це взагалі майже завжди пригадування. Дивлячись те, що стає улюбленим, ми ніби зустрічаємося з призабутими снами, впізнаємо схожі епізоди і врешті визнаємо фільм за свій, тобто такий, який хотіли б прожити або створити власноруч.

Бертолуччі дуже екзистенційний у цьому фільмі. Практично з початку своєї творчості він підхопив естафету екзистенційності в Мікеланджело Антоніоні, проте пішов цим шляхом у цілком відмінній манері. Схожі мотиви відчуження та самотності героїв, що й у старшого колеги, подавалися у значно емоційніший спосіб. Якщо фільми Антоніоні мовчазно-холодні, відсторонені від долі персонажів, то у Бертолуччі – це завжди пристрасть, шквал емоцій, нехай і внутрішньо вгамованих.

Атмосфера рок-н-ролу у стінах фешенебельної квартири, де на стінах картини Делакруа підперезані безмежними полицями книг. Дискусії про манеру гри Еріка Клептона і Джиммі Гендрікса, при першість у комедії Бастера Кітона чи Чарлі Чапліна. Музика Дженіс Джоплін та Джима Морісона – ідолів молоді того часу. І студентська революція за вікном. Цінність життя тоді вимірювалося не тривалістю, а лише інтенсивністю вражень та потенціалом пізнання. Тому так складно не піддатися магнетичній спокусі цього фільму, його прекрасним героям, які вгризаються у життя з пристрастю коханців. Як і важко не піддатися тілесній спокусі Еви Грін, бретонсько-єврейській красуні, яка дебютувала у цьому фільмі і відтоді не віддає першості еротичної екранної діви. Бертолуччі очима оператора Фабіо Чанкетті дивиться на її красу не лише як режисер, але і як скульптор, художник, поет. Окремі кадри з оголеною героїнею скомпоновані так, що сприймаються не як чуттєво еротичні, а немов ожилі картини високого стилю ампір, місце яким у музеях, а не у спальнях ошаленілих юнаків.

На час творення фільму Бернардо Бертолуччі переживав уже сутінки свого розквіту. Все краще, як врешті виявилось після смерті майстра, було створено і було б добре якби він завершив свій творчий шлях саме “Мрійниками”, бо останній його фільм викликає лише співчуття. І оскільки “Мрійники” знімалися вже немолодою людиною, то окрім зрозумілої ностальгії за кіном, вони стали також і апофеозом молодості, гімном високому еротизму, прославлянням нездоланного інстинкту до життя – тих речей, які найкраще усвідомлюються якраз на його схилі.

Революція в дорослішанні на тлі політичної революції. Відкривання душі через предметний світ. Оператор ретельно обстежує інтер’єри розкішної квартири у старій частині Парижу, надаючи важливості кожному елементу декору, залучаючи їх у складну семантику стосунків молодих героїв.

Інтелектуальні бесіди про лівий романтизм, радикалізм антибуржуазної культури нехай не дивують сучасного українського глядача. Бертолуччі сам виріс серед лівих ідей середовища своїх батьків, ліва ідеологія завжди була привабливою для європейських західноєвропейських інтелектуалів, а пік її популярності припав якраз на пізні 1960-і, розквіт молодості самого режисера, про які розповідає фільм.

Цей фільм, який можна сприйняти і як постмодерну культурно-політичну фреску, а можна і як заповіт мудрого старого майстра, ще довго виступатиме подразником хорошого смаку глядачів, в якому інтелектуальному, національному чи соціальному контексті вони не жили. Тож для українців він ніколи не буде зайвим…

Олег Яськів

The Dreamers, Bernardo Bertolucci, 2003

Бастер Кітон, Бернардо Бертолуччі, Ева Грін, еротика в кіно, європейське кіно, італійське кіно, кіноманія, Мікеланжело Антоніоні, Фабіо Чанкетті, Чарлі Чаплін