Один зі щасливих бонусів нашого життя – це відчувати близьку присутність великих творців. Щемлива гіркота від їх відходу, звичайно, не переживається настільки особисто, як рідних чи друзів, але залишає тривалий смак гіркоти і сильне, майже релігійне відчуття причетності до земного циклу життя і надію на його немарність.

Кшиштоф Кісльовскі належить до тих режисерів, за якими шкодуєш чи не найбільше. Можливо тому, що інші зуміли довершено висловитись у земному житті, залишивши втіленими свої ідеї у шедеври. Щодо Кісльовского, то не полишає відчуття, що він не встиг остаточно розкритися. Або інакше, можливо вірніше: що саме його кінематограф потрібен сучасній людині найбільше.

Напевно, не лише мене хвилюють схожі думки. У Кісльовського залишилась нереалізованою задумана кінотрилогія Рай – Пекло – Чистилище, до якої вони разом з постійним співавтором Кшиштофом Песевічем написали лише сценарії. Після смерті Майстра інші режисери, захоплені постаттю і творчістю Кісльовського, взялися втілити задум Майстра у життя.

Спочатку був «Рай» німця Тома Тиквера. Згодом з’явилося «Пекло» боснійця Даніса Тановича. Через два роки вийшла «Надія» поляка Станіслава Мухи. Тим самим заповіт великого режисера знайшов втілення у творах трьох дуже різних за майстерністю та стилем авторів.

Робота «нової надії балканського кіно» Даніса Тановіча, мабуть, найсильніша серед інших. В усякому разі, найближча за духом до творчості самого Кісльовського. Вона могла б стати природнім продовженням його «Кольорів». Але Тановіч і сам є самобутнім талановитим режисером. Після «Нічиєї землі», що отримала Оскара як кращий іноземний фільм, він поряд з культовим Кустуріцею став уособленням сучасного балканського кінематографу, авторитетним режисером, бажаним гостем на кращих кінофестивалях.

Його «Пекло» мало схоже на Дантівське. Більше на Сартрівське, який говорив, що «пекло – це інші». Пекло у Кісльовського-Тановіча – це навіть не «інші», воно всередині кожного. Приховане у дрібницях, сімейних таємницях, нерозважливих вчинках. Воно у зраді та навіть у її приховуванні, у байдужості та безнадії. Зрештою, пекло для кожного може бути індивідуальним. Лише надія зближує і поріднює людей.

Фільм, який розповідає про одну сім’ю, і більше – переважно про жінок, вийшов дуже людяним, екзистенційним, внутрішньо драматичним. Таким як любив знімати «пізній» Кісльовський. У ньому зіграли кращі французькі актори кількох генерацій (Еманюель Беар, Карін В’яр, Гійом Кане, Жан Рошфор, Кароль Буке) та навіть постійний талісман югославського кіно Мікі Манойловіч. Гарна музика, чудова операторська робота Лорана Дайяна, глибока поезія найбільшого боснійського поета Меші Селімовіча підсилила глибоку символіку сценарію. Настільки, що поганим фільм просто не міг вийти.

Фільм можна сприймати як лабіринт міфологічних образів (як от Медеї), колористичних символів (своя гама кольорів для кожного героїні. А можна як спробу врятувати сучасну людину з пекла повсякденної байдужості та порожності життя…

Олег Яськів

Danis Tanovic, L’enfer, 2005