Наші спогади нагадують відчайдушні прагнення повернути затишок втраченого світу. Вони майже ніколи не співпадають з правдою, але ми на це згодні, адже саме у фільтруванні пам’яті персоніфікуємо світ, надаючи йому атрибутів, з якими нам комфортніше його приймати. Там ми ховаємо свої уявлення про ідеальне кохання, справжню дружбу, гармонію з природою. Ми відшуковуємо такий затишок у вступних розділах книг, затягнутих інтригах фільмів, периферійних фрагментах картин.

Французьке кіно давно навчилося передавати життєвий спокій, створюючи емоційний затишок по глядацькій стороні екрану. Це майже ніколи не вдається американському або італійському кіно, де пафос чи естетизм нахабно порушують гармонію спокою. Не вдається британському чи іспанському, де захоплення формами чи експресіями затуляє первісну простоту. Інколи трапляється у скандинавів, але той затишок у них виходить холодним, немов леза викопаних мечів вікінгів і навряд чи він асоціюватиметься в українців зі спокоєм. Французи ж це роблять з непомітною майстерністю, ніби печуть круасани для невибагливих друзів.

Фільм “Світло” є зразком такого затишного камерного фільму. Насправді йому багато про що є сказати, але скромність та виховання не дозволяють говорити про це голосно. Він м’яко перекладає цю справу на вас – співпереживайте, співчувайте, приймайте мою історію, бо вона правдива настільки, наскільки правдивою може бути вигадана проста розповідь.   

Ця історія розповідає про жінку, яка розгубилася між двома чоловіками. Хорошими чоловіками. Її герої живуть на березі океану, на холодній півночі Франції, на узбіччі її великої культури, зайняті простими рибальськими ремеслами і сусідськими пересудами. І ось у цій герметичній, архаїчно статичній спільноті з’являється чужинець, теж француз, але чужий усім через свою історію та мовчазність. І раптово у цьому пересиченому спокоєм та безнадією світі закипають пристрасті, достойні усіх столиць світу.

Але якщо ви очікуєте чергового поєдинку у трикутнику кохання, то тут буде по-іншому і протистояння чоловіків переросте у несподівану форму, тоді як любов жінки, немов закипіла вода, розгублено битиметься в сполучених посудинах, марно прагнучи рівноваги.

Обмеженість життєвого простору персонажів тихим, знебарвленим морською водою та подряпаним північними вітрами містечком, єдиним відчайдушним криком якого є хіба що осиротілий маяк серед хвиль, дозволяє герметизувати світ приватної драми від глобальних циклонів та журнальних пристрастей. У провінції навіть вітер жорсткіший. Замкнута спільнота, немов дика ожина, завжди колить чужого. Особливо якщо з ним приходять нові пристрасті, які руйнують усталений порядок. У такому мікросвіті швидше проявляються психологічні контури людей, а з-під тіней моральних правил виходять на площу публічних видовищ їхні приховані вади та чесноти.

Здається, що стихія самої природи б’ється в унісон людським пристрастям, ніби підкреслюючи незбагненний зв’язок одухотвореного і неодухотвореного в універсумі, сплітаючи у складній взаємозалежності пливкий розум і нерухому матерію.

Рідко коли у розповідному мистецтві, яким є також і кіно, шляхетні почуття, немов вічний маятник, не знаходять спокою в героях-антагоністах. А у цьому ритуальному герці шляхетних вчинків і сильних характерів страждає найбільше жінка, яка й стала альфою і омегою цієї історії.

Так, дійсно, інформаційна доба стрімко віддаляє нас від навіть близького минулого. Ще трохи й технології стануть швидшими за спогади, а віртуальна реальність – переконливішою за дійсність. Але все головне поки що залишається: любов, дружба, честь. Фільм “Світло” саме про те, що залишається. Нехай і з вами воно буде найдовше….

Олег Яськів

L’equipier, Philippe Lioret, 2004

Сандрін Боннер, Філіп Льоре, фільми про кохання, французьке кіно