У літні дні, коли призупиняється плин зникаючих навіки днів, ми немов стародавні майстри, викладаємо мозаїку власного життя: вглядаючись у спогади, пригадуючи підсушені відчуття, імітуючи змертвілі емоції. Не поспішаємо. Бо куди поспішати у такому миттєвому в часі та багатому на переживання житті. Просвітлюємо під сонцем цінностей, тестуємо у смаковій пам’яті стерті кришталики пам’яті, перше ніж вкласти їх на місце в історії. Ці колишні почуття – у кращому випадку яскрава мозаїка, якщо не сухий вицвілий гербарій нашої унікальної історії, яка зникне разом з нами. Все найкраще – завжди в минулому, або ж у майбутньому. Але не “тут і тепер”, де лише постійні виклики вибору, рішень, пріоритетів. Тому ніколи не знаєш що є найкращим: змінити геолокацію життя чи всихати старим корінням, або ж: зберегти згасаюче кохання чи розпалити нове… Лише одиниці живуть крупними, помітними в історії, мазками. Життя ж абсолютної більшості складається з дрібниць. Але з відстані саме дрібна мозаїка дає точніше відображення. Тож і людину можна зрозуміти краще, якщо розглядати її життєві дрібниці.

З цього фільму розпочалося нове слово в історії європейського кіно – тонкого, уважного до деталей, рівноважного поміж наративністю та психологізмом. У такому кіно сценарну дію складають не пригоди героїв, не щасливий фінал, не перемога добра над злом, а дрібниці життя, пазли повсякденності, роздуми та вагання, невивільнені зізнання та перервані діалоги. Такі фільми максимально наближаються до літератури у прагненні викликати у глядача не відсторонене захоплення, а відчуття присутності та співпроживання. Над-увага до побутових деталей, атмосфери, мізансцен, крупному та середньому планам поступово витворило те, що ми сьогодні називаємо “інтелектуальним кіном”.

Саме з “Життєвих дрібниць” Клод Соте став режисером психології європейського середнього класу, по-іншому, звичайний людей. І у цьому, і в наступних фільмах упродовж майже чверті століття він намагатиметься через мікродослідження особистих травм та невдач людей зрозуміти філософію часу, показати, що великі політично-соціальні тріщини та проблеми починаються з внутрішнього неспокою, дискомфорту та емоційної розімкнутості людей. Уникнувши бунтівливої хвороби французької “нової хвилі”, яка стрімким революційним напалмом пройшлася по класичному кінематографу і як усі революції, швидко розчинилася у кон’юнктурі, залишивши неоднозначні наслідки, Клод Соте натомість зберіг для кіно унікальну його здатність до емоційної включеності. Її він розвиватиме і далі, зберігаючи роздільну здатність своєї режисури на мікропсихологічному рівні у кращих своїх фільмах, як от “Проста історія” чи “Серце узимку”.

“Дрібниці життя” – це екранізація однойменного популярного роману Поля Гімара. Фільм розповідає історію респектабельного архітектора середнього віку, який розривається між пристрастю до нової коханки і любов’ю до колишньої дружини. Нерішучість головного героя, складність остаточного вибору, неуважні стосунки з дорослим сином творять складне екзистенційне тло фільму.

У той час не прийнято було вголос і дещо декларативно говорити про психологічні виснаження та інші приватні проблеми людей, як у наш відкритий всім вітрам час. Але, можливо, саме через це кращим фільмам тоді вдавалося стати значно правдивішими репліками людського життя, переконливіше виражати емоції і в такий спосіб, через мистецтво співпереживання, ефективніше допомагати та лікувати, ніж численним підручникам та тренінгам сьогодні.

Цей фільм пахне часом. Він щасливо уникає долі більшості фільмів, які швидко старіють, можливо через те, що час у ньому виражений не вкрапленням героїв у історичні події чи ситуації, а їхніми почуттями, а почуття змінюються повільніше, ніж матеріальний чи політичний світ. Режисерові та акторам вдалося передати складні душевні стани, які не забуваються, якщо вже доводиться їх проживати: любов, вірність, той найтонший момент, коли кохання починає вмирати і відчайдушне та майже завжди марне прагнення його зберегти.

Ціле літо мене супроводжує Ромі Шнайдер – трагічний образ досконало красивої жінки, в очах якої ніколи не зникав ледь помітний смуток, незважаючи на міжнародний успіх, дружбу і шлюби з сильними чоловіками. У цьому фільмі вона – особливо прекрасна і наркотично шармовита, чуттєва та ніжна, ще не виснажена особистими трагедіями (що помітно в її останніх роботах), – випромінює тепло та романтичну принаду любові. Їй вторує і навіть в чомусь домінує Мішель Пікколі, який неперевершено грає сильного і впевненого зовні, але вразливого та розгубленого між внутрішніми почуттями чоловіка. Обоє великих акторів ставали партнерами режисера ще не раз і завдяки саме сміливості Клода Соте їм вдалося поламати вже сформовані “зіркові” стереотипи, спричинені в першу чергу їхньою візуальною красою. А для Ромі Шнайдер роль у “Дрібницях життя” ще довго залишалась улюбленою.

Хоча цей фільм, немов старе вино, і витриманий на смутку, він створює відчуття літнього прохолодного спокою, коли можна насолоджуватися красивими образами людей, розглядаючи у мареві розігрітого сонцем повітря привиди власних нездісненних мрій, нерозділених кохань, перерваних противолі любовних історій, які вже ніколи не стануть справжніми. Хіба що наблизяться через магічне око кінематографу…

Олег Яськів

Les choses de la vie, Claude Sautet, 1970

європейське кіно, кіно про любов, Клод Соте, Мішель Пікколі, Ромі Шнайдер, французьке кіно