Осінь на порозі. А серце все ще б’ється у ритмі моря, вітрами гір, шурхотом лісів, мовчанням старих міст. Дарма, що часто це лише наслідок мрій, прочитаних романів чи переглянутих фільмів. Важливо, що почуття знову розхвильовані і готові до нових історій.

«Ребекка» Альфреда Гічкока – ніби чекає свого глядача на межі літа й осені, щоби розповісти власну історію любові і витягти на відвертість. Запрошує у лабіринт емоцій, з якого кожен знайде власний вихід. Або ж не знайде…

Майже ніколи в історії кіно не вдавалося режисерам настільки стоншити межу між діями та почуттями персонажів. Уся напруга, яка невдовзі стане іменною ознакою стилю Майстра, сконцентрована не на кримінальних злочинах, не на гостросюжетних пригодах, не на психічних розладах, а виключно на почуттях молодої дівчини, яка закохується у чоловіка своєї мрії. І навпаки: не меншу загадку задають і зустрічні почуття чоловіка, який намагається позбутися докорів сумління та страшних привидів минулого. Це створює унікальну атмосферу непевності, яка заполонює простір фільму. Крізь наелектризовану тривогою атмосферу глядачеві передається знайоме відчуття власної неповноцінності та слабкості – коли закохуєшся в людину, яка видається вищою у всіх відношеннях. Більше того, чи не вперше у кіно предметний світ персонажів, втілений у зловісній символіці замку Макса де Вінтера, стає повноцінним персонажем, який довершує таємничу і навіть зловісну атмосферу, в якій опиняється молода дівчина, яка щойно відкрилася до великого кохання.

Фільм описує історію молодої дівчини, яка несміливо закохується у привабливого аристократа, який нещодавно втратив свою прекрасну дружину. Ставши господинею його родового замку, дівчина поступово усвідомлює, що попередня господарка продовжує домінувати над пам’яттю місця, повагою персоналу та, як їй здається, почуттями її чоловіка…

Прекрасна літературна основа – однойменний роман британки Дафни дю Мор’є – аж ніяк не пошкоджений режисурою, як це часто буває з екранізаціями. Блискучі діалоги зберегли високу літературну пробу фільму. Дафна Дю Мор’є – одна з кращих письменниць двадцятого сторіччя, уміла поєднувати “серйозну” та “жіночу” прозу з незмінно захопливими пригодницькими сюжетами. Це дозволяло її романам охоплювати широку авдиторію читачів, доводячи (у першу чергу літературним критикам), що популярна література може бути високу якість і навпаки. Мабуть тому Гічкок ще двічі звертався до прози письменниці, екранізувавши її романи “Таверна Ямайка” за рік перед “Ребекою” та “Птахи” у пізньому періоді творчості. Останній став одним з кращих серед трилерів режисера. Тож безумовно, що фільми Гічкока підсилили літературну славу британської письменниці.

Незважаючи на бездоганну інтуїцію на сюжетні гостроти, Гічкока не зраджує притаманний йому тонкий гумор, який він завжди майстерно приховував за лабіринтами інших жанрів, але від якого майже ніколи не відмовлявся. Такий контрапункт стилів, доповнений геніальним відчуттям екранного темпоритму дозволяли кращим його фільмам причаровувати увагу глядачів до кожної хвилини. Саме цей рідкісний дар до психологічної інтриги, який важить більше, ніж технічні інновації та розміри бюджетів, дозволив Гічкоку стати одним з кращих режисерів в історії кінематографу.

«Ребекка» – класичний зразок понадчасового фільму, який будуть переглядати покоління кінолюбів і через сотні років. Адже історії про кохання ніколи не втратять актуальності, а найкращі з них, позбавлені штампів часу, стереотипів масової культури – ніколи не згублять популярності. Історія кохання героїв «Ребекки» – Макса де Вінтера та його нової дружини (ім’я якої жодного разу не називається) – стала незабутнім прикладом труднощів, які потрібно подолати закоханим на шляху до свого щастя.

Фільм представляє практично невичерпну палітру ефектів, які чинить на людину любов. Саме тому він незмінно викликає дискусії не стільки серед кінокритиків (тут майже одностайний консенсус), але й серед психологів та філософів. Щоб зрозуміти наскільки рівень дискусій є серйозним та контраверсійним, а відтак залишається герметичним для масового глядача/читача, варто згадати, що американською цензурою обговорювалися навіть лесбійські теми, які якщо й присутні, то ретельно приховані як у фільмі, так і в романі. Але найголовніше те, що своє слово тут може додати кожна сучасна жінка, яка кохала, або ж продовжує кохати і кожен сучасний чоловік, який позбувався ілюзій кохання та залежності від фатальної краси заради справжніх почуттів.

Це була перша робота великого англійця Альфреда Гічкока в Голівуді і в ній ще сильно відчувається європейський стиль майстра і його ж – парадоксально – невпевненість на американському ґрунті. Це не могло не відобразитися на деяких рисах фільму. Зокрема, певна розмитість мотивацій та дій персонажів, навіть їхня непослідовність у психології почуттів видають екзистенційну невпевненість самого режисера. Тим не менше, саме такі людські “слабкості” додають фільму неповторного шарму та викликають довіру у глядачів ось уже кількох поколінь.

Немов для більшої впевненості режисер залучив до зйомок чимало британських акторів, серед яких зіркового на той час Лоренса Олів’є. Прекрасний ліричний дует йому склала англо-американка акторка Джоан Фонтейн. Зважаючи на походження авторки роману, фільм вийшов більше британським, ніж американським. І все ж таки майстерність у кожній деталі, фінансовий розмах, з яким поставлений цей фільм, дозволяє віднести його і до золотої класики Голівуду.

Американським внеском можна вважати і гостросюжетну інтригу, пов’язану з адаптацією сценарію до пуританського кодексу Гейса, згідно з яким цензурували голлівудське кіно в середині минулого сторіччя. Незважаючи на компроміс у розв’язці, на який пішов продюсер Девід Селзнік, режисер все ж таки залишив недвозначність вирішальних дій героя на розсуд глядачів, тим самим таки обійшовши цензуру і зберігши творчу незалежність.

Як би не було, але ані підкреслена європейськість фільму, ані суперечки з цензорами, не завадила фільму отримати два Оскари (за кращий фільм та операторську роботу) і дев’ять інших номінацій і головне – стати одним з кращих фільмів, знятих за всю історію кінематографу.

Не сумніваюся, що цей найбільш віртуозний психологічний фільм Гічкока стане вишуканою стравою для кіногурманів у теплу дароносну осінь, яка вже непомітно увійшла у наші життя.

Олег Яськів

Вівторок, 01 вересня, 18.30, кав’ярня “Штука”

Альфред Гічкок, американське кіно, Джоан Фонтейн, екранізації, класика кіно