То дощ, то сонце, то буревії нагадують нам, що навіть улітку палітра відчуттів не може обмежуватись лише відпочинковим імпресіоністичним настроєм. Що десь за вікнами квартир, за чужими столиками у ресторанах, на протилежних сторонах вулиць творяться і ламаються долі, радість змінюється на страждання, надії на розчарування і навпаки – у незмінному кругооберті минають наші та чужі життя. Що кожна непочута історія – як непрочитана книга чи непереглянутий фільм. Оте все приховане і непочуте – це колосальна бібліотека можливостей, яка захоплює і запрошує, змушує вставати з власного закутка несміливостей і рухатися назустріч невідомому…

Насправді дуже складно зняти просте кіно, яке не претендує ні на що більше, ніж розповідати правду про людські стосунки. Ті, які спостерігаємо довкола себе або ж навіть проживаємо самі. Виразити на екрані печаль самотності, мужність наважитись на розрив стосунків, біль розлуки з дитиною, страх перед непевним майбутнім. Зрештою наважитись розпочати нове життя коли позаду вже чимало прожитого.

Французькі кінематографісти володіють делікатною здатністю потрапляти в такт плину ось такого нібито й повсякденного життя, яке насправді і є найпереконливіше справжнім.

Стосунки батьків з сином, материнський біль від розлуки з дитиною, стосунки чоловіка та дружини, які неможливо продовжувати, нові романтичні стосунки, на які складно наважитись – ось неповний перелік тематичних інтонацій, якими пронизаний цей камерний і тихий фільм. Його назва – «Нове життя» – надто оптимістична як для доль його ж героїв. Тому що розпочати нове життя у зрілому віці, коли позаду у персональній історії вже лежить гербарій втрачених і нереалізованих можливостей, не так і легко. Саме через це фільм проймає до глибини. Його герої миттєво стають зрозумілими і близькими, з ними хочеться поговорити, від чогось відрадити, а щось підказати. Тому що надто просто опинитися на їхньому місці, тому що надто часто хочеться розпочати нове життя, але бракує відваги чи сил. Тому що хочеться щоби колись початі красиві романтичні історії не завершувалися розривом і не було потреби шукати щось нове. Тому що у дитинстві надто любили казки і боялися страшних історій…

Цей фільм – своєрідне підглядання за чужими, але близькими водночас стосунками. У ньому прекрасні діалоги: прості запитання, які так складно задавати самому, а простіше слухати як це роблять інші, і прості відповіді, на які непросто наважитись у реальному житті, але які живуть в ув’язненні нашої нерішучості. У фільмі не зіркові, а максимально буденні актори, але які саме через це грають дуже переконливо і виглядають природніми. У ньому делікатно підібрана музика – класична та сучасна – яка не домінує, але лише підсилює емоційні стани героїв, тобто виконує своє правдиве призначення для кіно.

«Нове життя» – фільм про любов не на максимумі її амплітуди, а швидше на етапах згасання та зародження. Вона вислизає, немов шовкова хустина поміж загрубілих від буденності справ і хтось з героїв відчайдушно намагається її втримати, тоді як інші так само відчайдушно і майже безнадійно – спіймати нову.

Перед нами постає звичайне життя, сповнене радостей та печалей. Воно обов’язково переллється на вас через екран і змусить розглянутися довкола себе – щоби бува не пропустити чогось важливого, когось незамінного…

Олег Яськів

Une vie apres, Jean-Marc Brondolo, 2018

Arte, європейське кіно, кохання, подружні стосунки, французьке кіно