З цього фільму розпочалося для мене кіно. Те, яке любиш по-справжньому і на ціле життя. Так можна любити лише жінку, та й то не кожну.

Сержіо Леоне – один з найбільш недооцінених режисерів. І це незважаючи на те, що його шанували кінокритики, а в останні роки його історична вага лише зростає. Йому трохи не повезло з тим, що десятиліттям раніше Коппола вивів у світ свою знамениту трилогію “Хрещений батько”, яка несправедливо відібрала частину слави останнього шедевру майстра. Несправедливо, тому що мафіозна епопея Френсіса Копполи таки слабша, ніж її варіант у Леоне. Але зрештою, не настільки, щоб про неї погано говорити.

Просто Леоне зробив все еталонно. Ані перед, ані після нього нікому не вдавалося краще створити ліричний епос про бандитів, розповівши водночас головні історії і про кожного з нас. Ті історії, які ми прожили, і ті, які мріяли прожити. Історії про дружбу від дитинства і до смерті, про вірне кохання, яке “вперше і назавжди”, про наркотичний смак ризику, про лицемірність політиків…

Лише цей фільм майстра заслуговує окремої книги. Можливо таку хтось напише. І якщо це буду не я, то її автору замовлю квіти подяки навіть через океан.

Сержіо Леоне повільно і ретельно йшов до свого головного шедевру. Головного, бо у його короткій фільмографії є ще принаймні два, якими він розписався у власній геніальності та непридатності багатьох своїх “штатних” колег по жанру. Звичайно, мова йде про вестерни цього італійця, цього вискочки, який наважився тупцюватися своїми спагетті-фільмами на одвічній території питомого американського жанру. А цей хлопець з далекої Європи у кілька ходів поставив
спочатку два шахи («За жменю доларів», «На декілька доларів більше»), а потім і мат своїм «Поганий, хороший, злий» півстолітній індустрії американського вестерну. А щоб ніхто не сумнівався, зробив контрольний постріл сагою «Колись на дикому Заході». Перші два були відзняті цілковито у Європі, а вже після них американці оговталися після сорому і запросили режисера до спільної продукції.

Гадаю, що «Колись в Америці» Леоне знімав уже поза конкуренцією. Він довго (10 років), немов врівноважений снайпер, готував екранізацію спогадів Гаррі Грея, письменника і за сумісництвом колишнього ганстера (а ще одесита), у яких він розгледів не лише панорамні жанрові історії з життя єврейської мафії в Америці. Він чуттям справжнього майстра психологічного і філософського кіно відчув потенціал перетворити історію життя людини на масштабну фреску людських пристрастей.

Фільм вийшов складним, довгим, але невимовно прекрасним. Він би таким не став якби не музика однокласника режисера на ім’я Еніо Морріконе, а також божественного «ока» свого постійного оператора Тоніно Деллі Коллі. А ще це одна з кращих ролей Роберта де Ніро, теж товариша режисера. Як і багатьох інших акторів, які за іронією долі майже всі виявилися не євреями, але прекрасно втілили їхні образи від дитинства і до старості.

Я ж казав, що треба книгу писати про цей фільм. Тож зупинимося лише на італійський прізвищах. Наблизимося до них і хоча б у такий спосіб підтримаємо невичерпно обдаровану націю, яка зараз найбільше потерпає…

Олег Яськів

ганстрська сага, Еніо Морріконе, епос, класика кіно, Колись в Америці, Роберт де Ніро, Серджіо Леоне