Входження у весну викликає особливий настрій. Він не стільки у квітах і зовсім не в офіційних, для багатьох штучних, святах. Сама природа закликає нас до переродження. До того щоб подивитися один на одного по іншому. Стати трохи менше чужими і трохи більше близькими один одному. Слухати не лише розмови, але й вдивлятися у погляди, бо в словах більше недовіри, ніж в очах. Здогадуватись про що мовчать і розуміти чому так чинять інші, аніж виправдовувати власну байдужість браком часу. Розгледіти у жінці Жінку, а в чоловікові – Чоловіка, здатність, яку ми часто втрачаємо і не завжди відновлюємо.

Мало хто з класиків літератури так добре знався на людях, а особливо на жінках, як видатний ірландський письменник та драматург Оскар Вайлд. Його героїні – це завжди непересічні бунтівні особистості, які ламають усталені стереотипи, йдуть супроти суспільних звичаїв та викликають зрозуміле несприйняття з боку обивательського середовища. Навіть більше, своєю поведінкою вони перевершували стереотипи феміністок чи суфражисток, до яких уже звик наш сучасник, але які лише з’являлися у часи коли творив письменник. Це були незвичні тоді і рідкісні навіть сьогодні образи цілісних особистостей, магнетичних і фатальних жінок, які завжди подобались чоловікам і дратували інших жінок своєю незалежністю, непередбачуваністю, нелояльністю.

Втім, творчість бунтівного ірландця хоч і спокуслива, проте оманлива для кіноекранізацій чи театральних адаптацій. З одного боку проза Оскара Вайлда, немов невидиме крило, підтримує будь-які благі наміри до адаптації. Адже його афоризми непідвладні тліні часу, а людська недосконалість ще довго слугуватиме живильним тлом для гострого слова. З іншого боку, маючи у розпорядженні таку розкішну літературу, яка балансує між досконалістю форми та безжальністю змісту, режисер опиняється перед викликом балансування між жанрами. Адже сміх Вайлда – це не сміх звичної комедії, покликаної розважати. Кожна фраза письменника – це куля у ціль лицемірства, посередності, марнославства. Адже п’єси Вайлда подобались публіці лише до моменту коли глядач не розпізнавав у персонажах себе. І саме це врешті стало справжньою причиною суспільного остракізму, якому піддався письменник наприкінці життя, а не скандальні обставини його особистого життя. Тому вдалі екранізації його п’єс майже завжди є більше драмами, ніж комедіями, більше філософськими скетчами, ніж вправлянням у дотепності, а головні герої – більше трагічними, ніж смішними персонажами.

Таким зразком хорошої екранізації однієї з найпопулярніших п’єс Оскара Вайлда «Віяло леді Віндемір» став фільм британського режисера Майка Баркера «Хороша жінка». Режисер, опираючись на поважну традицію попередніх екранізацій, свідомо уникнув буквального слідування літературній першооснові і створив практично окремий твір на основі драми класика, навіть дещо змістивши у часі події та локації.

І акторський склад фільму, в дусі експериментального підходу, був обраний ризиковано інтернаціональним, адже до витриманого традицією британського складу на чолі з досвідченим Томом Вілкінсоном на головні жіночі ролі було запрошено двох відомих американських акторок Гелен Гант та Скарлет Йогансон, для яких контекст прози Оскара Вайлда був не настільки органічним, як для європейських колег.

Тим не менше, вийшов уповні європейський фільм, який знімався у прекрасних локаціях сонячної Італії. Навіть просто дивитися його приємно, адже ренесансна розкіш маленьких приморських містечок (Амальфі, Атрані, Соренто) так вдало гармонує з розкішними ретро костюмами заможного товариства щедрих на моду 30-х років минулого сторіччя. Візуальна частина фільму зігріває майже буквально сонячними пейзажами, спокусливим морем, кам’яними вуличками, затишними ресторанами, доладними чоловічими костюмами, вигадливими жіночими капелюшками, рукавичками та віялами. І напоказ добрими манерами, крізь які просвітлюються такі звичні нам “домашні скелети”.

Але найголовніший герой фільму – це мова, слово Оскара Вайлда, його розкішні фрази, гострі, немов жало, афоризми, які стануть тонізуючим інтелектуальним масажем для розуму. Письменник настільки щедрий у літературному вправлянні, що від глядача вимагається постійної уваги щоби встигати за вільним танцем його гострої думки.

При цьому така жадана на початку весни легкість сприйняття не зникає. Фільм елегантний за формою і добрий у моральному розумінні за змістом. Він стане букетом весняних квітів, які принесуть нові запахи після безбарвної, вітряної, сірої на міжлюдські стосунки зими. Ще одним букетом після отриманих від коханих чоловіків, які сподіваюся, ви вже стоять у вазах на позначення початку весни і любові, що триває…

Олег Яськів

Гелен Гант, екранізації, європейське кіно, Оскар Вальд, Скарлет Йогансон, Том Вілкінсон